Але саме тепер Гнат закінчив своє голення, витер рушником, таки брудненьким, своє причепурене з хи-
трою кирдею обличчя і мовив, осмикуючи свою зелену „офіцерську" сорочку, підперезану солдатським поясом:
— Ну, я готовий.
— Це ви до дівчат? — спитавсь Луканько, і в голосі його забриніла ніби заздрість чи жаль, що він не може йти до тих дівчат, до яких ходять його „вчені" однолітки.
— Може й тобі кортить? — відгукнувся Гнат. — Га?
І пожартував з властивою йому прямотою:
— З свинячим писком та в пшеничне борошно ?.. Василь глянув на Луканька — і злякався: парубок
якось зловороже знітився, по обличчі йому пробігла похмура тінь, і від того його вилиці ще дужче випнулись. Він раптом підвівся з бабки і незграбно, викрививши жалюгідно плечі, подав руку обом товаришам. Був жалюгідний у своїй крикливо-жовтій сорочці і наваксованих чоботях. Не мовивши й слова, вийшов з комори.
— Образився чи що? — озвався Василь. Але Гнат не звернув на це. ніякої уваги.
Після цього Гнат з Василем і собі вийшли надвір, у весняно-осяйне яскріння дня. Весняне тепло, що ним іще люди не встигли навтішатися, ніжно торкалося до рук, до щік, а особливо... як ті щоки були свіжо поголені, як у Гната.
Крім соняшного яскріння, у світі були ще весняні звуки. Найпомітніше серед тих звуків було гороб'яче цвірінькання, але й над ним торувало крикливе, одиноке в загальному морі звуків кудкудакання якоїсь курки в сусідньому дворі. Курка та щойно, мабуть, знеслася і, вважаючи це за подію світової ваги, галасувала на всю свою горлянку.
До цього курячого галасу незабаром приєднався некурячнй крик, але й він повідав про те саме:
— Кудкудак-кудкудак, знесу коко, як кулак...
Це вигукував сусідський хлопець, стеребившись аж на клуню — на близьку солом'яну піраміду, облиту соняшною обзолотою. Покрівля клуні починалася від самої загати, і з Гнатового двору було видно, як стара солома парувала, висихаючи. Малюкові, видимо, було дуже приємно сидіти на такій запаморочливій височині — де вже почали мостити собі гніздо лелеки, звідки було видно далеку лінію обрію і „той бік" — цілу половину села та вітряки на тлі ясносріблястої далечіні, що поривала летіти.
Справді бо: угорі, на небі, сонце, а трохи нижче, на клуні, він, сміливий, хоробрий!
У якомусь зв'язку з усім цим весняним гомоном дня в сусідньому ж таки дворі почав зводитися вгору з ледаче-тягучим скрипом колодязний звід. Тільки ж він раптом, на півдорозі спинився, немов прислухався, що то за курка так високо несеться — аж на клуні. А потім того як не желіпне материн голос (напевно, материн, бо тільки мати може так гримати на свою власність) :
— А чого тебе ото туди морока стаскала?
І лицедій, що так уміятно вдавав ролю несучої курки, взяв мерщій спускатися з тієї чарівної височіні, хапаючись обіруч за парки, намацуючи хапливо босими ногами опору. За якусь там мить він зник за загатою і, опинившись на землі, негайно почав у супроводі духопеликів уже іншої пісні, і та пісня була уже схожа не на курячий гук, а на оту перервану перед цим музику зводу.
... До „центру" хлопці — Гнат і Василь — пішли левадами, а не вулицею, хоч вулицею й було трохи ближче. Тим вони так, без сорома казка, зробили, що тепер, у неділю, на вулиці було багато народу, і цілими купами гуляли парубки. А парубки ж були, як ті собаки, що з свого гурту не займають, а на чужого обов'язково нападають. Особливо парубки не любили „паничів." А втім, наші хлопці не дуже їх за це обвинувачували, бо вважали, що вони зовсім не винуваті, — винуватий був московський царат, що прищепив українському народові такі азіятські звички. Заразом вони вірили, що без царату за яких п'ять-десять років ці потворні звички зникнуть, і тоді не буде потреби, люблячи народ, уникати зустрічів із ним.
Отож до которого часу хлопці ходили левадами. Такого часу, як оце вони йшли, у левадах можна було хіба на якого собаку (у справжньому розумінні цього слова) нахопитися.
Левади були ще зовсім непривітні, лози й верби в них стояли ще голісінькі. Прозорі лози тислися до течії, а верби зводилися вгору, просвічуючись у верховітті синявою неба. Городи й капустища чорніли ще ріллею. Там, де були торішні стежки, треба було обминати сліди від калюж або й самі калюжі.
Проте вже пахло бадьорливим духом весни. Оті безлисті верби цвіли ніжним пухом і були мов налиті соком, ламко-крихкі від нього. Згори від садків незбагненні подихи повітря доносили натяк на терновий, яблуневий та вишневий цвіт.
Гнат, переступаючи, а іноді й перестрибуючи калюжі, жваво своїм звичаєм гомонів, а Василь, як і перше, переважно слухав, тільки коли-не-коли докидав і від себе яке слово. Василеві було легко перестрибувати калюжі, бо був високий, довгоногий.