Замовк і ждав.
Василь відчув, як тіло йому почало терпнути, а ноги ослабли раптом, як підбиті. Він, здавалося, міг би зсунутися вниз, якби стілець якось нерівно стояв. Еге, він, Василь, такої думки про гетьмана, що це ворог, але революційна організація — це щось таке далеке, що про нього можна... тільки в газеті читати... І оті всякі революціонери в його уяві були майже не люди, а якісь казкові герої... Не такі, як він... Хіба може він, жива людина, з отакими незграбно-довгими, покладеними одна на одну, як крокви, ногами, з руками, що й тепер уже чомусь трохи тремтять, устрявати в таку справу?! Адже до їхнього села мало не щодня залітає каральний загін Чернова Не прибирав, як бути. Мовчав. Раптом йому в вічі впали великі, як горох, немов їх там пучками хто насипав, краплі поту на поораному зморшками чолі шанованого вчителя: щирий чоловік, мабуть, злякався, що довірив таємницю негідному довіри молодикові.
І Василь, якоюсь напругою волі зрозумівши значення того поту, сказав, що на збори піде.
— Я піду, Пилипе Никифоровичу, з вами...
Ці слова він вимовив так, ніби хтось, а не він сам орудував його язиком у пересохлому роті. Для того, щоб цю сухість розігнати і перед кимсь (перед самим собою!) виправдатись, він сказав про гетьмана:
:— Він же не тільки поміщикам землю повернув, а й українців переслідує, у Перещепині „Просвіту" розігнав, старости губерніяльні й повітові з російських чорносотенців...
— Авжеж, — загомонів Пилип Никифорович з блідою страдницькою усмішкою на бразолійних губах. — Я ж вам сам про перещепинську „Просвіту" казав...
— І балакати по-вкраїнському не вміє...
— Ні, не вміє...
Потім того Пилип Никифорович сказав, що йти їм треба негайно, щоб на з'їзд устигнути, бо він має відбутися наступної ночі.
На мить у Василя ворухнувся був жаль, що він піде в той час, коли його товариші гулятимуть. Але потім він згадав образу — і на зміну цьому жалеві з'явилось у нього болюче-мстиве почуття, скероване проти гордої попівни. Йому тепер захотілося піти якнайшвидше і повернутись аж через тиждень, через місяць або й зовсім уже не вертатися. З цим настроєм він вийшов на веранду і гукнув Гната, щоб сказати йому про свій намір іти до Губинихи.
Гната це не здивувало, бо Василь частенько ходив у це сусіднє село до своїх родичів.
Але на цю розмову, почувши, мабуть, Василів голос, із садка вийшла й... Оксана. Підійшла й собі до веранди і стала при кущі бузку — висока, струнка.
— Чому ви не йдете у садок, Вас ? — спитала, дивлячися знизу вгору на Василя.
„Вас" — це вона так скорочувала його ймення, коли називала півжартом, півніжно.
Прихилила рукою до свого обличчя ще не розквітлу гілочку бузку і гладила нею по горячій, порожевілій щоці, немов так її охолоджувала. Василь бачив зблизька молоду ніжність її щік і купку надзвичайно милого ластовиннячка біля перенісся її рівного, гарного носа.
— Там уже всі зійшлися, — гомоніла далі, — Каленик, Степан... Тільки вас немає...
І раптом густа червонява, ніби її впіймано на якімсь потайнім замірі, поняла її вродливе обличчя, а в очах
виступив сльозавий блиск. Оглянулась, щоб приховати це своє несподіване збентеження
— Ніколи, — відповів досить таки похмуро Василь і повернувся до Пилипа Никифоровича. Йому те-тер хотілося, щоб на з'їзд напали німці або Чернов, щоб його вбили, щоб вона (Оксана б то) побачила його з раною на чолі, з заплющеними навіки очима. Але, причинивши за собою в сінцях двері, він не втерпів, щоб не обернутися і не глянути в вікно, звідки було видно шкільне подвір'я. Оксана все ще стояла на тому ж таки місці біля бузку, нервово кусала кінчик бузкової гілочки. А потім повернулась і пішла назад у садок, тільки не звичайною своєю ходою, а помалу. Мов би ждала, чи часом він, Василь, не вернеться, щоб сказати щось ласкаве, хороше, таке, як цей радісний весняний день. її догнав Гнат і щось там почав торочити...
Василеві наринули на очі сльози.
— Я ж для тебе злидень, — прошепотів, — злидень...
По якімсь часі двоє чоловіків — лататтянський учитель Пилип Никифорович Стовбур і його колишній учень Василь Роговенко — вийшли за село, за млини, ідучи в напрямі до недалекого сусіднього села Губинихи. Учитель Стовбур ішов до свого товариша, губинівського вчителя, а його молодий супутник — до тітки в гостину. Так вони умовились казати всім цікавим, що звичайно мають звичку розпитувати, куди та куди вони (себто подорожні) йдуть.
У полі, на широкому просторі, стояла рання весна. Над ріллями, що подекуди зеленіли вже соромливими голочками врун, ходила весняна безвітряна легкість. Між небом та землею в чистому безмежжі дзвеніли жайворонячі співи. Жайворінки, здавалось, словами вимовляли, бачивши наших подорожніх: „А ми знаємо, куди ви йдете... а ми знаємо, куди ви йдете: зовсім не в гостину, ні"...