Майкл поглянув на годинника, що лежав на столику. Була третя ночі.
— Дивний час для візиту, чого ти тут чекаєш? — запитав він.
Тоді вибрався з ліжка, поспіхом одягнувся, відчинив віконниці. Місячне сяйво заповнило кімнату, немов привид, який то з’являється, то знову зникає.
— Чому ти не розбудив мене? — запитав Майкл.
Пішотта перекотився на ноги, наче змія, яка піднімає голову, готуючись вжалити.
— Люблю дивитися, як люди сплять. Іноді уві сні вони вибовкують свої таємниці.
— Я таємниць не видаю, — мовив Майкл. — Навіть уві сні.
Він вийшов на терасу й запропонував Пішотті сигарету. Вони закурили разом. Майкл чув, як серце Пішотти калатає від здавленого кашлю — у світлі місяця його обличчя здавалося примарним, наче належало скелетові.
Вони мовчали. Тоді Пішотта спитав:
— Ти бачив «Заповіт»?
— Так.
Пішотта зітхнув.
— Турі довіряє мені більше, ніж будь-кому у світі, він довіряє мені своє життя, я єдиний нині знаю, де його знайти. Але «Заповіт» він мені не довірив. Він у тебе?
Майкл завагався. Пішотта засміявся.
— Ти такий, як Турі, — сказав він.
— «Заповіт» в Америці, — сказав йому Майкл. — У мого батька він у безпеці.
Йому не хотілося, щоб Пішотта знав, що документ нині пливе до Тунісу, — просто тому, що він нікому не хотів цього казати.
Майкл майже боявся далі ставити запитання. Для цього потайного візиту Пішотти міг бути тільки один привід, тільки одна причина, з якої він ризикнув би обійти охоронців навколо вілли. Чи його просто пропустили? Це могло означати тільки те, що Ґільяно готовий з’явитися.
— Коли прийде Ґільяно? — спитав Майкл.
— Завтра вночі, — відповів Пішотта. — Але не сюди.
— Чому? Тут безпечно.
Пішотта розреготався.
— Але ж я сюди пробрався, чи не так?
Майкла дратувала ця правда. Він знову спитав себе, чи охоронці пропустили Пішотту за наказом дона Доменіка, чи взагалі привели його сюди.
— Нехай Ґільяно вирішує, — мовив він.
— Ні, — заперечив Пішотта, — за нього маю вирішити я. Ти обіцяв його родині, що він буде в безпеці. Але дон Кроче знає, що ти тут, і інспектор Веларді знає. У них усюди є шпигуни. Що ти плануєш для Ґільяно? Весілля, святкування дня народження? Чи похорон? Що за маячню ти нам розповідаєш? Думаєш, ми тут, на Сицилії, усі віслюки?
Його голос звучав загрозливо.
— Я не розповідатиму тобі план утечі, — сказав Майкл. — Можеш вірити мені чи ні — як тобі заманеться. Скажеш, куди ти приведеш Ґільяно, і я прийду туди. Не скажеш — завтра вночі я буду в Америці, у безпеці, поки ви з Ґільяно рятуватиметеся втечею.
Пішотта засміявся й мовив:
— Говориш, як щирий сицилієць, недарма ти провів тут ці роки. — Він зітхнув. — Мені не віриться, що все це зрештою скінчиться. Майже сім років боїв і втеч, зрад і вбивств. Але ми були королями Монтелепре. Ми з Турі — нам обом вистачало слави. Він виступав за бідних, а я — за себе самого. Я сам спочатку в це не вірив, але на другий рік нашого вигнання він довів це й мені, й усій нашій банді. Не забувай: я його заступник, його кузен, людина, якій він найбільше довіряє. Я, як і він, ношу пояс із золотою пряжкою — його подарунок. Але я звабив юну фермерську дочку в Партініко, вона завагітніла. Її батько прийшов до Ґільяно, усе йому розповів. Знаєш, що Турі зробив? Прив’язав мене до дерева й відшмагав батогом. Не перед фермером, не перед нашими людьми: він ніколи не виявив би до мене такої неповаги. То була наша таємниця. Але я зрозумів, що, якщо ще раз не послухаюся його наказу, він мене вб’є. Такий він, наш Турі.
Коли він підносив сигарету до вуст, його пальці тремтіли. У бляклому світлі місяця крихітні вусики блищали, наче тонка смужка почорнілої кістки.
Майкл подумав: «Яка дивна історія. Навіщо він мені це розповідає?»
Вони повернулися до спальні, Майкл зачинив віконниці. Пішотта підняв голову чорної Мадонни, подав її Майклові.
— Я кинув її на підлогу, щоб розбудити тебе, — сказав він. — «Заповіт» був усередині, це правда?
— Так, — відповів Корлеоне.
Обличчя Пішотти витягнулося.
— То Марія Ломбардо мені збрехала. Я питав, чи «Заповіт» у неї, вона сказала «ні». А тоді віддала його тобі просто при мені. — Він гірко засміявся. — Я ж був їй наче син.
Тоді помовчав і додав:
— А вона була мені як мати.
Пішотта попросив у Майкла ще одну сигарету. У глечику на столі лишилося ще трохи вина, Майкл налив їм обом по склянці, і Пішотта вдячно випив своє.
— Дякую, — сказав він. — Тепер перейдімо до справи. Я приведу Ґільяно до тебе біля містечка Кастельветрано. Сядеш у відкрите авто, щоб я тебе впізнав, і поїдеш дорогою, що веде з Трапані. Я перехоплю тебе там, де сам вирішу. Якщо буде якась небезпека, вдягнеш кептаря — тоді ми не вийдемо. Поїдеш, щойно світанок займеться. Як думаєш, упораєшся?