— Наш час майже вичерпано, — сказав він Сільвестро. — Ти колись казав, що маєш друзів в Англії, які захистять тебе. Тепер саме час їхати. Маєш мій дозвіл.
Капрал похитав головою.
— Я завжди можу поїхати, коли ти будеш в Америці, у безпеці. Я тобі потрібен. Ти знаєш, що я ніколи тебе не зраджу.
— Знаю, — погодився Ґільяно. — А ти знаєш, що завжди мені подобався. Але ти ніколи не був справжнім бандитом, ти солдат і поліцай, твоє серце завжди належало закону. Тож ти зможеш почати нове життя, коли все це скінчиться. А от решті буде важко. Ми довіку будемо бандитами.
— Я ніколи не вважав тебе бандитом, — заперечив Сільвестро.
— Я теж. І все одно, що я робив ці сім років? Я думав, що б’юся за справедливість. Намагався допомагати бідним. Сподівався звільнити Сицилію. Я хотів бути хорошою людиною. Але час був не слушний, і спосіб не той. Тепер мусимо робити все можливе, щоб урятувати свої життя. Тому ти маєш рушити в Англію. Я буду радий знати, що ти в безпеці. — Він обійняв Сільвестро й додав: — Ти був мені щирим другом, і це мій тобі наказ.
У сутінках Турі Ґільяно вийшов із печери й пішов до монастиря капуцинів під Палермо, де мав чекати на звістку від Аспану Пішотти. Один із ченців потай був членом банди й опікувався катакомбами монастиря. У цих катакомбах зберігалися сотні муміфікованих тіл.
Сотні років до Першої світової війни заможні й шляхетні родини мали звичай вішати на стінах монастиря одяг, у якому їх треба було поховати. Після смерті й відспівування мертві тіла привозили в монастир, там були монахи, які зналися на збереженні тіл. Протягом шести місяців їх повільно нагрівали, висушуючи м’які частини. Шкіра в процесі збігалася, риси обличчя спотворювалися до смертної гримаси, іноді жаху, іноді сміху, але однаково страшної для глядача. Тоді ці тіла вдягали в залишені костюми й клали в скляні труни. Труни розташовували в нішах у стінах або ж підвішували під стелею. Деякі тіла садовили на стільці, деякі — притуляли до стін стоячи. Інші у своїх скляних коробках скидалися на пишно вбраних ляльок.
Ґільяно ліг на сирий камінь у катакомбах, голову поклав на труну, як на подушку, і взявся розглядати цих сицилійців, що померли сотні років тому. Там був лицар королівського двору в синьому шовковому брижованому однострої, з шоломом на голові та рапірою в ціпку в руках. Був вичепурений на французький манір придворний у білій перуці й чоботах на підборах. Був кардинал у червоній рясі, архієпископ у митрі. Були придворні красуні, чиї золотаві кучері нині були схожі на павутиння, що душило їхні муміфіковані тіла, як мух. Була юна діва в білих рукавичках та білій нічній сорочці з торочками в скляному ящику.
Ґільяно погано спав обидві ті ночі, які провів тут. А хто б спав ліпше? Тут перебували великі чоловіки й жінки Сицилії за три чи чотири століття, вони всі вирішили, що так уникнуть зустрічі з хробаками. Ця пиха багатіїв, марнославство улюбленців долі. Значно краще померти на дорозі, як чоловік Ла Венери.
Але насправді йому не давала заснути бентежна тривога. Як дон Кроче уникнув замаху на його життя цього тижня? Ґільяно знав, що операцію сплановано ідеально. Він міркував над тим, як це зробити, відколи дізнався правду про різанину на Портелла-делла-Джінестрі. Дона так добре охороняли, що було необхідно знайти слабке місце в усій цій обороні. Ґільяно вирішив, що найкращий його шанс — коли дон почувається цілком безпечно під охороною в палермському готелі «Умберто». Банда мала там одного шпигуна, офіціанта. Він дістав для них розклад дня дона, розташування охоронців. Ґільяно був певен, що з цією інформацією напад буде успішний.
Він зібрав тридцятьох людей у Палермо. Знаючи про приїзд Майкла Корлеоне та його обід із доном, зачекав до пообіднього часу, коли йому доповіли, що Майкл уже пішов. Тоді двадцятеро його бандитів атакували готель, щоб перетягнути на себе охоронців із саду. За кілька хвилин після того Ґільяно та десяток бандитів, що лишилися з ним, підклали вибухівку під стіну, зробивши в ній діру. Турі сам повів людей у напад. У саду лишилося всього п’ятеро охоронців; одного Ґільяно застрелив, четверо інших утекли. Ґільяно поспішив до донового люкса, але той був уже порожній. І його вразило те, що охорони там не було. Тим часом інша частина його загону прорвалася крізь оборону й приєдналася до них. Вони обшукали кімнати й коридори й нічого не знайшли. Огрядне тіло дона не давало йому змоги рухатися швидко, тож можна було дійти тільки одного висновку: дон Кроче поїхав із готелю відразу ж після Майкла. І тепер Ґільяно вперше спало на думку, що його могли попередити про напад.