Fra Diavalo спочивав значно глибшим сном.
Уранці того дня, коли він мав забрати професора Гектора Адоніса з Трапані, Стефан Андоліні поїхав спершу до Палермо. У нього була призначена зустріч із головою сицилійської таємної поліції, інспектором Веларді, — одна з тих частих зустрічей, під час яких інспектор розповідав Андоліні про плани полковника Луки. Андоліні передавав цю інформацію Пішотті, а той доправляв її до Ґільяно.
Ранок був чудовий, поля вздовж дороги вкривали квіти. Рудий виїхав на зустріч рано, тож зупинився біля одного з дорожніх святилищ викурити сигарету, а тоді став на коліна біля замкненого ящика зі статуеткою святої Розалії. Його молитва була проста й практична: він благав святу вберегти його від ворогів. У неділю він сповідається у своїх гріхах отцеві Бенджаміно, прийме причастя. Сліпуче сонце гріло його непокриту голову, у повітрі стояв такий запах квітів, що він змивав нікотин з його ніздрів та піднебіння й ніс із собою страшний голод. Андоліні пообіцяв собі поснідати в найкращому ресторані Палермо, щойно зустрінеться з інспектором Веларді.
Інспектор Веларді, голова таємної поліції Сицилії, відчував доброчесний тріумф людини, яка терпляче чекала з вірою в те, що Бог зрештою наведе порядок у всесвіті, і нарешті здобула винагороду. Уже майже рік він допомагав Ґільяно уникати карабінерів і своїх власних загонів згідно з таємним і безпосереднім наказом міністра Трецци через зустрічі з убивцею Стефаном Андоліні, Fra Diavalo. Насправді в цей рік інспектор підпорядковувався донові Кроче Мало.
Веларді був з півночі Італії, де люди досягали чогось завдяки освіті, повазі до правил суспільства, вірі в закон та уряд. Роки служби на Сицилії викликали у Веларді зневагу й глибоку ненависть до сицилійців, високопоставлених і простих. Багатії були позбавлені соціальної свідомості й пригноблювали бідняків своїми кримінальними зв’язками з мафією. Мафія прикидалася, що захищає незаможних, але наймалася до багатіїв, щоб гнобити їх. Селяни були надто горді, мали такі его, що пишались у вбивствах, хоча й могли через це провести решту своїх днів у в’язниці.
Але тепер усе зміниться. Інспекторові Веларді нарешті розв’язали руки, дозволили випустити свої загони. Тепер усі побачать, чим його таємна поліція відрізняється від цих блазнів карабінерів.
На превеликий подив Веларді сам міністр Трецца віддав наказ затримати всіх тих, хто отримав перепустки з червоною облямівкою за підписом міністра, — ті всемогутні перепустки, які дозволяли проходити застави, носити зброю, уникати рутинних арештів, — затримати й посадити в окремі камери. Перепустки відібрати. Особливо це стосувалося Аспану Пішотти й Стефана Андоліні.
Веларді готувався до роботи. Андоліні чекав у передпокої їхньої звичної зустрічі — сьогодні він матиме сюрприз. Веларді підняв слухавку, викликав капітана й чотирьох сержантів. Сказав їм готуватися до ускладнень. Сам він носив пістолет у кобурі на поясі, це було незвично для дня в кабінеті. Підготувавши все, він покликав Стефана Андоліні з приймальні.
Руде волосся вбивці було охайно зачесане. На ньому був чорний костюм у тоненьку білу смужку, біла сорочка, темна краватка. Зрештою, відвідини шефа таємної поліції були офіційні, годилося виказувати належну повагу. Андоліні був неозброєний, знав зі свого досвіду, що всіх, хто приходив у штаб поліції, ретельно обшукували. Тож тепер він стояв перед столом Веларді й чекав на звичний дозвіл сісти. Дозволу не дістав, тому стояв і надалі, уперше стривожившись.
— Покажи свою спеціальну перепустку, — звернувся до нього інспектор Веларді.
Андоліні не поворухнувся, він намагався осягнути це дивне прохання. І принципово збрехав.
— Я не взяв її із собою. Зрештою, це ж візит до друга.
На слові «друг» він зробив особливий наголос.
Це розлютило Веларді. Він обійшов навколо стола й став перед Андоліні.
— Ти ніколи не був моїм другом. Ділячись хлібом з такими свинями, як ти, я виконував накази. Тепер слухай мене уважно. Ти заарештований. Сидітимеш у камері до подальших новин, і хочу тобі сказати, що в цих підземеллях є cassetta. Але якщо ти достатньо кмітливий, завтра зранку ми тихенько побалакаємо в моєму кабінеті й обійдеться без болю.
Наступного ранку Веларді мав чергового дзвінка від міністра Трецци й відвертішого — від дона Кроче. За кілька хвилин Андоліні привели з камери до його кабінету.