Нічне усамітнення в камері з думками про цей дивний арешт переконало Стефана Андоліні в тому, що він у смертельній небезпеці. Коли він увійшов, Веларді ходив своїм кабінетом уперед-назад, а його сині очі горіли відвертим гнівом. Андоліні був холодний, мов лід, і пильно спостерігав: капітан та чотири сержанти насторожі, в інспектора на поясі пістолет. Він знав, що Веларді завжди ненавидів його, і це було навзаєм. Якби він зміг умовити його позбутися охоронців, то мав би шанс хоча б убити його, перш ніж загинути. Тож він сказав:
— Я говоритиму, але не при цих sbirri.
Так вульгарно й образливо сицилійці називали вояків таємної поліції.
Веларді наказав чотирьом поліцаям вийти, але офіцерові дав знак лишитися й бути готовим до стрілянини. Тоді всю увагу перевів на Стефана Андоліні.
— Мені потрібна вся можлива інформація, що допоможе взяти Ґільяно, — сказав він. — Коли ти востаннє бачив його та Пішотту?
Андоліні розреготався, на жорстокому обличчі з’явилася зловтішна гримаса. Поцятковане рудою щетиною обличчя, здавалося, випромінює жорстокість.
Веларді подумалося, що недарма його називають Fra Diavalo: цей чоловік направду небезпечний. Але він не уявляв, що чекає на нього. Інспектор спокійно мовив:
— Відповідай, а то тебе розтягнуть на cassetta.
— Ти вилупок зрадливий, — зневажливо зронив Андоліні. — Мене захищають міністр Трецца й дон Кроче. Коли мене випустять, я вирву тобі серце, sbirri.
Веларді підняв руку й двічі дав йому ляпаса, долонею та тильним боком. Він побачив лють в очах рудого вбивці, на його вустах проступила кров. Інспектор навмисно розвернувся до нього спиною, щоб сісти за стіл.
Лють засліпила інстинкт виживання, Стефан Андоліні вихопив пістолета з кобури інспектора й спробував вистрелити. Тієї ж миті офіцер поліції вихопив свою зброю й зробив чотири постріли в тіло Андоліні. Його відкинуло до дальньої стіни, якою тіло й сповзло на підлогу. Біла сорочка стала червоною, інспектор подумав, що так вона більше пасує до його волосся. До кімнати поспішили інші поліцаї, Веларді забрав пістолета з руки Андоліні й привітав капітана з вдалими пострілами. А тоді перед усіма зарядив свого пістолета кулями, які дістав з нього перед зустріччю. Інспектор не хотів, щоб капітан плекав якісь ілюзії про те, що він урятував життя необачного голови таємної поліції.
Тоді він наказав своїм людям обшукати мертве тіло. Як він і підозрював, перепустка з червоною облямівкою була серед тих паперів, які кожен сицилієць мав носити із собою. Веларді дістав перепустку й поклав до свого сейфа. Він особисто передасть її міністрові Трецці, і, якщо пощастить, з нею буде й перепустка Пішотти.
Майклові та Клеменці на палубу принесли по горнятку гарячого еспресо, і вони випили його, спираючись на поручні. Човен повільно прямував до суші з вимкненим двигуном, і вони бачили світло на пристані — бліді блакитні вогники.
Клеменца ходив по палубі, віддавав накази своїм озброєним людям та лоцманові. Майкл розглядав вогники, що начебто бігли до нього. Човен набирав швидкість, і здавалося, наче піна води навколо нього омиває нічну темряву. У тріщину в небі лився світанок, Майкл бачив пристань та пляжі Мацара-дель-Валло, за якими однаковим припилено-рожевим виділялися кольорові тенти каварень.
Коли вони пристали до берега, на них чекали три автомобілі та шестеро чоловіків. Клеменца провів Майкла до головного авта — старого, з відкритим дахом, у якому сидів один лиш водій. Молодий Корлеоне влаштувався позаду, Клеменца сів на переднє сидіння й сказав йому:
— Якщо нас зупинять карабінери, лягай на підлогу. На цій дорозі нема часу розбиратися, звалимо їх і поїдемо далі.
Три розкішні автомобілі їхали в блідому світлі ранку через сільську місцевість, що майже не змінилася з часів народження Христа. Старовинні акведуки та водогони поливали поля. Було тепло й волого, і повітря повнилося пахощами квітів, які вже почали підгнивати в спеці сицилійського літа. Вони оминули Селінунт, руїни старовинного грецького міста, і Майкл час від часу бачив руїни мармурових храмів, що залишили по Західній Сицилії грецькі колоністи понад дві тисячі років тому. Ці колони моторошно височіли в жовтому світлі, зруйновані дахи осипалися чорним камінням, подібним до дощу на тлі блакитного неба. Багата чорна земля пінилася біля підніжжя гранітних скель. Не було видно ані будинку, ані тварини, ані людини. Цей пейзаж наче був створений помахом велетенського меча.
Вони звернули на північ, до дороги Трапані — Кастельветрано. Тепер Майкл і Клеменца насторожилися: саме десь на цій дорозі Пішотта мав перехопити їх та відвести до Ґільяно. Майкла охопили захват і тривога. Автомобілі скинули швидкість. Зліва від Клеменци на сидінні лежав автоматичний пістолет, щоб його можна було легко виставити за вікном. Він не забирав із нього руки. Сонце забралося вище у свої володіння, його промені текли, мов розтоплене золото. Автомобілі їхали повільно, вони були вже майже над Кастельветрано.