Вони були в кімнаті самі. Слуги дона Кроче накрили стіл з їжею та вином, і сам дон, як старомодний провінційний господар, наповнив склянку й тарілку Пішотти.
— Хороші часи скінчилися, — сказав він. — Тепер ми з тобою мусимо бути дуже серйозні. Саме час ухвалити рішення, яке стане для нас визначальним. Сподіваюся, ти готовий вислухати мене.
— Я не знаю, що вас бентежить, — мовив до нього Пішотта. — Але знаю, що сам маю неабияк метикувати, щоб уціліти.
— Ти не хочеш емігрувати? — запитав дон. — Міг би рушити до Америки разом із Ґільяно. Вино там гірше, та й оливкова олія схожа на воду. І електричний стілець у них працює, уряд там не такий цивілізований, як тут, нічого не можна робити поспіхом. Але там непогано живеться.
Пішотта розреготався.
— Що мені робити в Америці? Я краще пошукаю долі тут. Коли Ґільяно зникне, мене так ретельно не шукатимуть, а гори великі.
— Тебе досі непокоять легені? — турботливо спитав дон Кроче. — Ти п’єш ліки?
— Так, це не проблема. Цілком можливо, що в легень не буде можливості мене прикінчити.
Він вишкірився на дона Кроче.
— Поговорімо як сицилійці, — серйозно мовив дон. — У дитинстві, у юності цілком природно любити друзів, бути щедрими до них, пробачати їхні вади. Кожен день новий, ми радо дивимося в майбутнє, з насолодою й без страху. Сам світ не такий небезпечний, це щасливі часи. Але ми дорослішаємо, маємо заробляти собі на хліб, і дружити стає вже не так просто. Слід постійно бути насторожі. Старші більше не доглядають нас, прості дитячі радощі більше не дають задоволення. У нас росте гордість — хочеться стати великими, відомими, заможними чи просто застерегтися від невдач. Я знаю, як ти любиш Турі Ґільяно, але тепер спитай себе: яка ціна цієї любові? І чи після стількох років вона ще існує чи залишила по собі тільки пам’ять?
Він чекав відповіді від Пішотти, однак той дивився на нього, і обличчя його було скам’яніліше, ніж Каммаратські гори, і таке ж біле: він дуже збліднув з лиця.
Тож дон Кроче продовжив:
— Я не можу дозволити Ґільяно вижити або втекти. Якщо залишишся вірним йому, тоді ти теж мій ворог. Знай це. Коли Ґільяно не стане, ти не виживеш на Сицилії без мого захисту.
— «Заповіт» Турі в друзів в Америці, — сказав Пішотта. — Якщо ви вб’єте його, «Заповіт» буде опублікований, і уряд впаде. Новий же уряд може змусити вас сховатися на своїй фермі у Віллабі, а то й гірше.
Дон пирхнув. Тоді розреготався й зі зневагою спитав:
— Ти читав той знаменитий «Заповіт»?
— Так, — відповів Пішотта, спантеличений такою реакцією.
— А я — ні. То й вирішив поводитися так, наче його не існує.
— Ви кажете мені зрадити Ґільяно. Чому ви думаєте, що це взагалі можливо?
Дон Кроче всміхнувся.
— Ти попередив мене про напад на мій готель. Це було по-дружньому?
— Це було заради Ґільяно, а не для вас, — сказав Пішотта. — Турі втратив розсудливість. Він планує вбити вас. Коли вас не стане, я знатиму, що в жодного з нас більше немає надії. «Друзі друзів» не заспокояться, поки ми не загинемо, із «Заповітом» чи без «Заповіту». Він давно вже міг утекти з країни, але не поспішає, сподівається помститися й забрати ваше життя. Я прийшов сюди домовитися з вами. Ґільяно зникне з країни за кілька днів, закінчить свою до вас вендету. Відпустіть його.
Дон Кроче відірвався від своєї тарілки, відпив вина.
— Ти поводишся, як дитина, — мовив він. — Це кінець історії. Ґільяно надто небезпечно лишати живим. Але я не можу його вбити. Я мушу жити на Сицилії, я не можу вбити її найбільшого героя й далі робити те, що роблю. Забагато людей люблять Ґільяно, забагато його послідовників шукатимуть помсти за його смерть. Справу мають зробити карабінери, так це буде влаштоване. І ти єдиний можеш завести Ґільяно в таку пастку.
Дон Кроче трохи помовчав і неквапно сказав:
— Прийшов кінець твого світу. Ти можеш лишитися з ним у його руйнації або відійти й жити в іншому.
— Мене може захищати хоч сам Христос, — відповів Пішотта. — Але якщо стане відомо, що я зрадив Ґільяно, довго я не проживу.
— Ти просто маєш мені сказати, де ви з ним зустрінетеся, — сказав дон Кроче. — Ніхто більше не дізнається. Я все влаштую з полковником Лукою й інспектором Веларді, вони про все подбають.
Він знову помовчав і додав:
— Ґільяно змінився. Це вже не товариш твого дитинства, не твій найкращий друг. Він чоловік, який сам піклується про себе. І тобі теж варто.
Тож, їдучи ввечері 5 липня до Кастельветрано, Пішотта вже здався донові Кроче. Він розповів йому, де зустрічається з Ґільяно, і знав, що дон передасть це полковникові Луці та інспекторові Веларді. Він не сказав, що то буде дім Зу Пеппіно — тільки що це буде в Кастельветрано. І попередив їх, щоб були обережні, бо Ґільяно має шосте чуття щодо пасток.