Мак-Гарді мовчки витягнув з кишені шнур з маленькою свинцевою гирею, опустив її на дно.
— Глибина понад три метри, цього вистачило б навіть для «Променя», — сказав він з полегкістю. — Однак треба ще виміряти глибину болота.
— Виміряємо, повертаючись, коли вщухне вітер.
Від різкого удару в стінку літака Грубер опритомнів.
З хвилину він тупо дивився перед собою. Потім відчув пекучий біль у кінцівках.
«Чи не зламав я часом руки й ноги?» Грубер спробував підвестись і тільки тепер усвідомив, що зв'язаний. Він безпорадно перевалився з боку на бік, злякано озирнувся. Кабіна літака тонула в багряному присмерку. В ній не було нікого.
— Краус!.. Мак-Гарді!.. — розпачливо закричав Грубер. — Мак-Гарді, Краус!
Ні звуку. Тільки внизу під літаком плюскотіли хвилі між поплавками та здалеку долітало завивання вітру.
Зв'язаний несамовито рвонувся і притиснув вухо до стіни.
«Йде дощ…» — подумав він збентежено, почувши монотонний шум. Сковзнув поглядом по протилежному вікну. На склі не було жодної краплинки. Тільки криваве небо загрозливо зазирало до кабіни.
— Краус, Мак-Гарді, де ви?.. — з жахом вирвалося в нього. — Чому втекли?.. Невже ви хочете, щоб я тут загинув, як звірина?
Грубер напружив усі свої сили, щоо розірвати пута. Та вони тільки ще глибше врізались йому в тіло.
— Мерзотники!.. Негідники!. — кричав він, качаючись по підлозі.
Тільки наштовхнувшись головою на ніжку крісла, Грубер опам'ятався. Потроху почав усвідомлювати, що шаленством нічого не вдієш.
Грубер довго лежав нерухомо, набираючись сили. Потім обережно обмацав мотузки на колінах. Вони були не так туго затягнуті, як здавалось, і досить легко зсунулись униз. Таким же чином вдалося звільнити й руки.
Кінцівки так затерпли, що Грубер насилу доповз до крісла пілота.
— Заховали й важіль управління, щоб я не міг рушити з місця! — прохрипів він, глянувши на пульт. — Зраджу їх, зраджу! Все про них скажу, все!
Тремтячою рукою Грубер увімкнув радіостанцію, настроїв її на частоту, що використовувалась для зв'язку між групами. Клацнув тумблером приймача, щоб перевірити настройку.
— …Ваша правда, товаришу Навратіл, — почувся знайомий баритон Фратева. — Загалом це не так уже й погано. Люлька, правда, чадить таки добренько, але небезпека нам поки що не загрожує. Важко вгадати, чи вулкан згасає, чи відпочиває між вибухами. Хвилину тому ми вдало приземлились поблизу кратера. Розжареної лави нема й сліду; в розколинах видно тільки язики полум'я та пасма диму. Грунт під ногами спокійний. Вибуху поки що боятись нема чого.
— Спробуйте встановити, скільки часу минуло від останнього вибуху, — попросив Навратіл.
— Я вже це зробив. Лавовий потік старіший, аніж долина під сопкою, бо звисає над западиною у схилі. Те, що вибух вулкана стався досить давно, підтверджує також вивітрення твердої лави біля кратера.
— Цим ви мене не дуже втішили. Згадайте про Везувій. Його теж вважали згаслим. І що довше тривав період його спокою, то сильніший був потім вибух.
— Ну, що ж — то скажемо, що нашим сусідою є брат підступного Везувія. Але навіть і в такому разі поки що можемо бути спокійні. Наскільки я знаю, Везувій попереджає про майбутній вибух землетрусом, а грунт під нашими ногами ані ворухнеться… Не можу поручитись, але переконаний, що наша Люлька тільки-тільки прокидається від сну, щоб трішечки затягнутись і пустити димку…
— Обережність ніколи не завадить, — відповів Навратіл. — Вулкани мають свої примхи, можливо, й Люлька готує нам сюрприз. Звірятись на вулкан не варто… В якому напрямку кратер найбільше відкритий? Я побоююсь грязевих потоків: вони течуть швидше і тому небезпечніші за лавоЕІ. Я не хотів би, щоб наше селище на Накритому столі перетворилось на другу Помпею.
— Хвилиночку, зараз подивлюсь…
Запала пауза, — в динаміку чулось лише гудіння мотора вертольота, — але ось знову заговорив Фратев:
— Зараз ми просто над кратером. Його можна добре оглянути, бо вітер жене дим убік… Гирло має близько двадцяти п яти метрів у діаметрі. Кратер скеровано… П'ять пострілів по гавах! — просто до нашого підземного житла!
— Ось вам і сюрприз номер один!.. Огляньте, прошу, протилежний схил, чи немає там паразитарних кратерів?
Приймач замовк.
Грубер зловтішно посміхався. Небезпека, що загрожувала вченим, вплинула на нього, як цілющий бальзам.
«Не один я вскочив у халепу, їм теж капає за шию! — втішав він себе. — Хай їм грець! Коли я мушу гинути, — хай гинуть всі! Хай уся Кварта разом з Землею, з усім Всесвітом розпадуться на атоми!»