— Нам страшенно щастить! — радів Грубер. — Кращого місця ми не знайшли б, мабуть, і на Землі. Мені здається, що ми справді немов у раю, — смажені індики майже залітають нам у рот. А як чудесно ми тут сховані! З трьох боків нас закривають неприступні гори, а з четвертого — праліс. Квартян і своїх товаришочків можемо не боятись. Хоча б сто разів пролітали над головою — не помітять нас. Хай собі там морочаться з будівництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз відпустку…
Краус нетерпляче махнув рукою, ніби хотів відігнати похмурі думки:
— Я не хотів би, щоб ця наша відпустка тривала вічно. Умови життя тут справді чудесні, але чим усе це скінчиться?.. Оті там зрештою таки потраплять додому. Їм вдасться або відремонтувати «Промінь», або подати звістку з допомогою гравітації. З Землі до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди…
— А чи не краще отаке ув'язнення серед вільної природи, аніж комфортабельне перебування на шибениці? — іронічно запитав Мак-Гарді… — Ти не суши собі мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домівкою… З якого це часу, скажи мені, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а інше — дурниці.
— Побачимо, якої ти заспіваєш років через десять-двадцять… А що ти робитимеш, коли постарієш?.. Я тут ні в якому разі лишатись не бажаю.
— А що ж ти хочеш зробити? — запитав з подивом Грубер.
— Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на «Ластівці».
Мак-Гарді похитав головою:
— Нісенітниця! «Ластівкою», в крайньому разі, потрапиш хіба що на сусідні планети. За кілька років вона перетворилася б для тебе на літаючу труну… Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумніші за них з їхніми безглуздими спіралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабів, і вони побудують нам чудесний міжзоряний корабель. А тоді вже повернемось додому, як пани. Більш того, візьмемо з собою армію добре озброєних солдатів, яких будемо посилати в наступ по всій Землі.
— А що, коли ті квартяни справді невидимі? — озвався Грубер. — Може, вони вже оволоділи законами природи так, що можуть ставати невидимими?
— Зазирнемо до них, а тоді й будемо говорити. Туди спочатку міг би вирушити один з нас, на розвідку. Ти серед нас найвідважніший… — обернувся Мак-Гарді до Крауса.
— Ти хоч дурний, та хитрий! — побагровів Краус. — Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..
А втім, поки що керівником тут я. Вирушимо всі, і негайно. Завтра ж! А кому мій наказ не подобається…
Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гарді та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.
— Вирушимо туди, в такому разі, човном, а «Ластівку» залишимо на озері. Це буде менш помітно, — сказав нарешті Мак-Гарді, коли побачив, що іншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнішим, аніж невідомі створіння.
Після неспокійної ночі вирушили в дорогу. Втікачі попливли ущелиною, потім болотами і, рухаючись за течією, незабаром добрались до великої річки. Щоб човен не захлюпнули бурхливі хвилі брудної води, весь час трималися берега.
— Треба часинку перепочити, я вже більше не можу, — заявив перед одним з поворотів Мак-Гарді, кидаючи весла. — Ми могли б трошки підкріпитись.
— Я знаю, ви відчули запах бананів! — глузливо посміхнувся Краус. — Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрішими.
Нашвидку закусивши, рушили далі. Коли за великим поворотом на протилежному березі з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.
— Сховаємось у пралісі та почекаємо до вечора. В темряві пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.
Тримаючи на колінах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнуті, як струни. Дратувала мертва тиша під стрункими пірамідами та безтурботність обох колег. Одурманені алкоголем, вони спокійно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.
А час тягнувся нестерпно повільно. Нарешті зайшло найбільше сонце. Над обрієм затремтіло золоте світло вечірньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив сніп сліпучих променів, які вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бік, то збігаючись, то розбігаючись, ніби хтось грався примарним віялом.
Вражений Краус почав торсати Мак-Гарді.
— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння і, нічого не розуміючи, глянув на мерехтливе небо.
Осяйне віяло поступово змінювало свої барви. Сліпучо-жовте проміння ставало оранжевим, потім криваво-червоним і, нарешті, ніби розтануло в блідому, ледь фіалкуватому світлі. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тінями.