— Ми вирішили проникнути глибше… — продовжував Северсон. — Я обережно зламав одну з бурульок і збив нею кілька сусідніх. Печерою прокотився брязкіт, немов розбилося скло, і частина завіси впала в крижану воду.
Друга печера мала трохи інший вигляд. Біля стіни виступали з води жовті приступки, зроблені з вапняку. Струмок, що протікав понад правою стінкою, губився в дальшій печері… Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролізли плазом через вузький прохід між двома вапнякуватими стовпами. Тут потік кінчався — власне, губився під кам'яною стіною.
Печера була набагато менша, простіша, а головне — тепліша за попередні.
Ми освітили всі закутки, щоб знайти отвір, яким можна було б проникнути далі, але всі наші зусилля були марні.
— Поглянь! — вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.
На гладенькій стіні була зображена велика картина, яка розповідала про втечу різноманітних істот від діючого вулкана. Серед птахів, що ширяли в повітрі, були намальовані й літаючі квартяни.
«Хто ж був автором цієї картини?» — подумали ми. Хід до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дія води створює їх протягом тисячоліть.
— Можливо, колись, у давноминулі часи, тут жили такі ж розвинені істоти, якими були древні вавілоняни та єгиптяни… — висловила здогад Алена. — Але куди вони поділись?.. Може, загинули?
Ми знову задивились на картину. Вона була цікаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбільшої реальності зображення, наліпив на малюнки звірів шерсть і пір'я здобуте, очевидно, з справжніх тварин. Слід сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.
Наші міркування порушило підозріле шарудіння.
Ми швидко погасили кишенькові ліхтарики, притиснулись до стінок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар багатократно посилений луною.
— Живий? — прошепотіла мені на вухо Алена.
— Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є… — відповів я ледве чутно.
Але в печері знову запала могильна тиша.
Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати що впало мені до ніг. То був уламок каменя, який при ударі об підлогу печери розбився на шматки…
Пробачте, що в цих місцях мій репортажний фільм має прогалини, — було темно…
— Відірвався шматок скелі. Ми відбулись щасливо! — сказав я і знову засвітив прожектор.
— Звідки міг випасти камінь, якщо стіни й склепіння над нами гладенькі й зовсім не пошкоджені? — здивувалась Алена.
— Тут щось не гаразд, — притишив я голос. — Будь коло мене, мені тут не подобається. Повернімось.
Не пройшли ми й десяти кроків до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камінь.
Ми блискавично обернулись.
Над картиною, під стелею печери, ми побачили правильний круглий отвір, якого хвилину тому не було, а в ньому — крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Засліплений світлом прожектора, він затулив долонею очі і відступив на крок до таємничого ходу.
Алена від несподіванки скрикнула.
В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша і потягнув його в глиб скелі. Круглий отвір лишився відчиненим.
Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дійсність, чи галюцинація. Отвір у стіні, однак, був беззаперечним доказом: підземний лабіринт населений квартянами, які вміють виготовляти собі одяг.
— Чому нас отой квартянин бомбардував камінням? — засмутилась Алена. — Адже ми йому нічого лихого не заподіяли…
— Пізніше я його запитаю! — пожартував я. — Повернімось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.
Можете уявити собі наші почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побігли вздовж підземної річки до крижаної завіси. Але там сухопутна дорога кінчалася.
Як же ми потрапимо назад до літака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човні?
Я кинувся в річку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.
Ми опинились у пастці.
Що ж тепер робити? Як урятуватись?
Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тільки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижаній печері холодно, а в печері з настінною картиною — небезпечно.
Збігали години, а нам все ще нічого не спадало на думку. Нарешті ми все-таки вирішили лишитись у печері з картиною. Домовились спати по черзі.
Перші два дні минули спокійно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.