Я проминув сусідню печеру і зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложі, яке мав я, на підлозі лежала Алена. Я підбіг до неї, присвітив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко приніс води, хлюпнув на неї і цим привів її до пам'яті. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише після того, як вона напилася води та з'їла кілька солодких плодів.
— Тікаймо, доки ніхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тільки змогла сяк-так стати на ноги.
Що далі, то швидше ішли ми лабіринтом печер і тунелів, потім побігли. Підземні приміщення були безлюдні.
— Мабуть, усі вирушили в якусь експедицію… — догадувалась Алена. — Поспішаймо, поки не повернулись.
Нарешті ми потрапили до широкого коридора, який зміївся через усі печери. Я вже радів, гадаючи, що це й є головний вихід з лабіринта, коли це перед нами почувся стукіт. Ми сповільнили кроки і з хвилину прислухались. Потім, наблизившись до повороту, зазирнули за ріг. Коридор вів до величезного кам'яного храму.
— Повернімось, — прошепотів я. Алена не погодилась:
— До в'язниці повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь інший хід.
Ми зайшли до храму та й стали мов укопані.
Біля однієї стінки працювали квартянські скульптори й художники, а на протилежній вже сяяли нові барельєфи й настінні картини.
Художники працювали з таким запалом, що навіть не помітили нас… Погляньте уважніше на їхні твори, друзі! Безперечно, ви будете так само здивовані, як і ми, — посміхнувся Северсон.
На проекційному полотні з'явився великий, розкішний рельєф.
— Наша «Стріла»! — вигукнула Молодінова. — Поруч неї три фігури… Хто ж це може бути?
— Потерпіть, зараз ітиме крупний план.
— Навратіл…
— Фратев…
— Молодінова… — пролунало майже в один голос.
— Саме так, — погодився Северсон. — І хоч ваші профілі, друзі, трохи спотворені, ми також впізнали вас з першого погляду.
На наступному знімку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвір'ї селища було зображено багато фігур у скафандрах.
— Це надзвичайно! — захоплювався Фратев. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжній промисловий центр!
— Цілком можливо, — погодився Навратіл. — Однак Що означають оті величезні спіралі на півкулі?
Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з літака поблизу «Нової Волги». Те ж підтверджують і піраміди з кулями на вершинах. А втім, Нова Волга на рельєфі зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих ліній. — Погляньте сюди… І сюди… — додала вона з посмішкою.
— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навра-тіл, глянувши на дивний літак, що сидів на кам'яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже ні на один з наших допоміжних літаків. І люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не відвідували, та й скафандри мають зовсім не таку форму, як наші…
— Так, квартяни увічнили таємницю, якої ми ще не розкрили, — погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, які перебувають на такому ж ступені розвитку, як і ми.
— Чудесно! Дивовижно! В усякому разі, вони нам допоможуть відремонтувати «Промінь», і ми незабаром скажемо Кварті «прощай», — бурхливо виявляв свою радість Фратев. — Тисяча громів з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом відвідати сусідню планету?
Навратіл знизав плечима:
— Не знаю. «Дочекайся часу, як гусак квасу!» — посміхнувся він. — Завтра подивимось на це селище зблизька, тоді й дізнаємось про все. А Кварту дослідимо ще раз, грунтовніше.
Северсон продовжував свою розповідь:
— Нас зацікавили інструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художників, що висікали новий рельєф.
Їхні долота мали досконалу форму, — хоч і не таку, як наші, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнім доказом того, що на Кварті десь існує металургійний завод або щось схоже.
Деякий час ми спостерігали роботу квартян, а потім тихенько прослизнули в бічний тунель.
На нашу радість, через кілька поворотів блимнуло світло в печері, і незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у підземний лабіринт. З трьох боків він був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерів.
Ми пролізли через вузьку щілину в загорожі і зітхнули з полегкістю.
Ми були вільні. На небі сяяли всі три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкі хвилини перебування у темному підземеллі.