Він запитливо глянув на Наташу.
— Як, подобається наше місто? — запитала вона лукаво.
— Це — втілена казка, Наташо!.. Але я й досі не вірю, що це — Москва. Мені здається, що я потрапив на якийсь зачарований острів, про який світ навіть не знає.
— А це?.. — Наташа підняла штори на протилежній стінці, і перед Северсоном з'явились залиті сонцем будови старовинної архітектури.
— Так, це московський Кремль… — задумливо сказав Северсон. — Я бачив його тільки на малюнках, але забути його неможливо… — він хитнув головою, посміхнувся. — Ну й штукарка ви, Наташо! І хитрунка!.. То ви спеціально привезли мене сюди вночі, та ще на метро, щоб потім приголомшити краєвидом Москви з висоти пташиного льоту?!
— Частково — так, — засміялась Наташа, — але ж кортіло показати вам і метро. Сподобалось?
— Чудесне метро!.. Тільки… тільки… А ви знаєте, що ми обдурили міський магістрат? — сказав Северсон напівжартома.
— Тобто як? — здивувалась Наташа.
— Мені незручно нагадувати, але… ми не купили квитки.
— Ах, он у чому справа! — зареготала Наташа. — Я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять. Ну, та ви це побачите на власні очі… А зараз кажіть: що ви хотіли б побачити?
— Скажіть, а чи не можна було б завітати на електростанцію, туди, де працює Митьків батько? Хлопчик мене запрошував, але я, звісно, не знаю, чи дозволяється це, чи ні.
— А чому ж. Ми заглянемо й туди. Я приготувала для вас широку програму екскурсій. Тільки, прошу, будьте цілком одверті: як на вас впливає все побачене?
— Не знаю… — відповів він по паузі. — Поки що я тільки цікавлюсь усім. Я б хотів зараз промчати світом і подивитись, як він змінився.
— А чи вистачить вам сили для цього? Чи не краще було б продовжити лікування?
— Я почуваю себе вже зовсім здоровим і бадьорим.
— Це так, — погодилась Наташа. — Але перенапруження ще може пошкодити вам. Я вважаю, що вам велику користь приніс би тривалий сон.
— Сон?.. Може, хочете, щоб я спав день у день, як немовля?
— Саме сон і допоміг вам стати на ноги. Людина витримує без їжі місяць, а без сну — лише кілька днів. Великий фізіолог Іван Петрович Павлов довів, що багато хвороб людини виникають внаслідок перенапруження кори головного мозку. Тут не зарадять ніякі ліки, а тільки сон, коли нервові клітини припиняють свою діяльність і відпочивають.
— Вірю вам. І все-таки спати мені не хочеться. Не турбуйтесь про мене: за своє життя я зазнав багато чого, а, як бачите, знову бадьорий.
— Отаким ви мені подобаєтесь, Северсон! Тоді скажу вам по секрету: Митько вже давно чекає на вас.
Очі Северсона засяяли. Кількома стрибками він вибіг у коридор, схопив хлопця і високо підняв над головою:
— Ти, мій хлопчику, ти — найкращий лікар!
А Митько намагався набрати зосередженого й поважного вигляду:
— Я прийшов повідомити, що батько сердечно вітає вас і запрошує до своєї електростанції… Як бачите, я завжди дотримую слова.
— Ти тут живеш, Митю? — запитав Северсон, коли вони втрьох підійшли до великої красивої споруди, що поросла диким виноградом.
— Ні, товаришу Северсон, тут працює мій батько, — відповів хлопець, — Оце й є московська атомна електростанція.
— Ого! — здивувався Северсон. — В такому палаці міг би жити й англійський лорд!.. А де ж димарі?.. Чим тут опалюють?
— Тепер уже електростанції не опалюють, — пояснила Наташа. — Вони працюють на невичерпній енергії атомів… Але про це поговоримо пізніше.
Вони зайшли до вестибюля і попрямували сходами.
— А, дорогі гості! — їм назустріч поспішав ставний чоловік у білому халаті. — Вітаю вас, товаришу Северсон, на нашій фабриці енергії!.. Що ви хотіли б побачити насамперед, друзі: диспетчера, реактори чи експедицію електроенергії?
— Не поспішайте, товаришу Зайцев! — засміялась Наташа. — І не розмовляйте з нами санскритом. Наш гість не розуміє ваших термінів і, мабуть, погодиться, щоб ви показували найцікавіше.
Зайцев почухав потилицю:
— В нас усе цікаве. Але куди раніше? Що, коли до диспетчера?
На запрошення Зайцева гості пройшли коридором і почали підніматись широкими сходами на вищий поверх.
Северсона вразила зразкова чистота, красиве оздоблення стін, йому мимохіть пригадалась паперова фабрика, на якій колись працював його дядько. Там було повно смороду, гуркоту, бруду. А тут — тихо й чисто, як у храмі.
— Прошу! — сказав Зайцев, пропускаючи гостей уперед.
Безшумно відчинились широкі двері, і перед відвідувачами постала дивна картина. Посеред залу містилась велика рельєфна карта, що сяяла незліченною кількістю різнокольорових вогників. Між мініатюрними горами й річками виднілись такі ж маленькі міста.