— Гаразд, гаразд. Тоді зберемось у нас.
Як і обіцяв Митько при прощанні в електростанції, він прийшов точно о шостій вечора, щоб провести гостей до своєї квартири. Коли ж назустріч йому вийшов тільки Северсон, хлопець занепокоївся:
— А де ж ви лишили товаришку Орлову? Чи не втекли, бува, від неї знову?.. Вона буде дуже турбуватись, а я… я знову матиму прочуханку.
— Не бійся, хоробрий лицарю! — засміявся Северсон. — Все гаразд. Наташа просить пробачення: в неї невідкладна робота в лабораторії. Вона доручає мене тобі, на твою відповідальність… Ну, товаришу начальник, підемо пішки, чи як?
— Ой-йой, ми живемо далеко, товаришу Северсон! — вигукнув хлопець. — Пішки ми дійшли б туди хіба що опівночі. Хочете поїхати метро чи, може, вертольотом?
Северсон підвів голову і з хвилину мовчки стежив за різнокольоровими машинами, що снували повітряним океаном в усі боки.
— Тобі доводилось літати?
— Дуже часто.
— А ти не боїшся? Адже цей літак не має крил.
— А чому б я боявся? І навіщо вертольоту крила? Його ж підтримують пропелери.
— Ну, а якщо мотори зрадять?
— Мотори не зрадять, їх повсякчас контролюють. А коли б навіть сталося так, пропелери почнуть крутитись у протилежному напрямку, і вертоліт приземлиться повільно, як парашут.
Помовчали.
— Не думай, що я боюсь, я тільки цікавлюсь, — сказав Северсон, ніби виправдуючись. — Як летіти, то й летіти. Але постривай: ти вмієш керувати вертольотом?.. І де він у тебе?
— Ні, я не буду керувати! — засміявся хлопець. — Ми викличемо аеротаксі. Їх розпізнати легко, бо вони мають дно, розмальоване в клітинку, як он у того. Якщо воно вільне, то забере нас.
Митько витягнув з кишені носову хусточку і помахав нею. Пілот з скляної кабіни подав знак, що бачить. Вертоліт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька відкрита кабінка.
Митько швидко одсунув захисні поручні:
— Заходьте! На вулиці приземлятись не можна, тому аеротаксі мають отакі підйомники.
Через кілька секунд обидва мандрівники вже були у вертольоті. Митько натиснув кнопку поруч мікрофона на столі і сказав адресу. Машина почала швидко підніматись повз вікна інституту Тарабкіна, потім попрямувала на північний схід.
Северсон мимохіть згадав свій останній політ з Амундсеном. У «Латамі» стояв такий гуркіт, що ледве було чути голос сусіда. А тут мотори працювали зовсім безшумно.
Почуття невпевненості і недовіри до незвичайної машини зникли. Северсон відчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим більш, що під ними відкривалася велична панорама чудесного міста.
— Чи ти помічаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манівцями? — запитав Северсон після довгої мовчанки. — Мені, як старому льотчику, це помітно. До вас так і треба летіти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?
— Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зіткнулись з яким-небудь літаком. Вони стартують і приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околиці міста, недалеко від міжнародного аеродрому.
— Ми приземлимось на ньому?
— Навіщо нам там приземлятись? — здивувався хлопець. — Довелося б ще чимало йти пішки, а так пілот висадить нас просто на дах нашого будинку.
— Шкода… Аеродром мене дуже цікавить. Я б хотів па нього подивитись.
— Це можна зробити і не приземляючись. Звідси ви побачите краще, аніж з землі, — запевнив його хлопець.
Северсон схилився до вікна, шукаючи очима аеродром. Раптом він швидко підвів голову. В ясному надвечірньому небі заблищав срібний літак з крилами, які скидались на ластівчині. Він промчав стрілою і зник з поля зору, лишивши по собі тонку білу смугу.
— І в ньому сидять люди? — запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: — Як же можна витримати таку швидкість?
— Та хіба це була швидкість?! — скептично посміхнувся хлопець. — Ракетоплан тільки розганявся. От коли б ви побачили, як він помчить у стратосфері! За півгодини буде, мабуть, у Пекіні!
Северсон докірливо похитав головою:
— А тобі відомо, що Пекін знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й інший Пекін?
— Ні, я маю на увазі той, що в Китаї. А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетіти й до Америки чи до Австралії. Минулого року під час канікул я отаким літаком подорожував до Праги, а нині тато пообіцяв узяти мене з собою в Лондон.
— А за скільки годин тоді ми опинилися б у Норвегії? — недовірливо запитав Северсон.