Выбрать главу

Северсон довго дивився на те місце, де востаннє блиснув спалах.

— Мені все це здається сном… — сказав він задумливо.

— Я вас розумію… — прошепотіла Алена.

Було в її голосі щось таке, що Северсон мимохіть обернувся і вперше подивився у великі чорні очі дівчини. Вони були теплі й щирі.

Розділ XI

«Додому, додому!»

З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом, його проводжала «дівчина з Місяця», Алена Свозилова.

— На добраніч!.. До зустрічі в Празі!.. — гукала вона з віконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху інституту Тарабкіна, піднявся в повітря. Машина подаленіла, перетворилась на одну з летючих зірочок над великим освітленим містом. Потім зникла й зірочка. І тільки тоді Северсон відірвав погляд від неба.

«До зустрічі в Празі!» — лунало в його вухах, коли він спускався ліфтом.

«До зустрічі в Празі!» — ще чулося йому, коли він зайшов до своєї кімнати.

Северсон підняв штору, відчинив вікно, задивився в далечінь. В голові метушливим роєм перебігали події неспокійного дня, і всі враження повертались яскравішими й сильнішими, аніж були, але їх не хотілося аналізувати. Чудна туга стиснула йому груди. Він сам не знав, звідки з'явилось оце не знане досі відчуття тужливого неспокою.

Северсон сів до письмового столу, мимохіть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.

«Любий Альберте…» — написав він тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зім'яв папір. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш і задивився на його білу поверхню.

До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Він тепер на білому світі сам-самісінький — старими друзями покинутий, а поруч з новими — такий по-смішному жалюгідний…

Северсон підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті. Знову повернувся до стола. Він хотів позбутись сум'яття думок та почуттів, звіритись бодай паперові.

«…Мені важко… — писав він похапливо. — Нічого не розумію. Почуваю себе жалюгідною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня… Велетень до мене ласкавий і люб'язний, але я його боюсь. Він володіє страшною силою. Мені здається, що в нього довжелезні руки, якими він обіймає всю земну кулю, як м'яч, і з легкістю сягає Всесвіту. Він необмежено панує і там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарешті і моє життя він вирвав з обіймів смерті, змусивши її поступитись.

Живу з велетнем, який не знає перепон, не відчуває запаморочення голови ні од висоти, ні од швидкості. З його ласки живу в казковому місті, яке можна сміливо порівняти з раєм… І все-таки я його боюсь.

Легко звикаєш до хорошого, і важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пізніше досить сил, щоб воювати з долею?

Колись я міг би сміливо стати до перших лав, а тепер я — останній з останніх, найжалюгідніший, дурніший за десятирічного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому і почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або…»

Останнє слово перетворилось на різку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постіль і занурився головою в подушку. Раптом він здригнувся: пальці відчули холодний аркуш паперу.

Підніс його до очей. Лист…

Швидко перечитав написані красивим почерком рядки.

«Не гнівайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкіним сьогодні проводимо важку й відповідальну операцію. Зате завтра я з Вами буду цілий день. Сподіваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрібно, — дзвоніть. Бажаю Вам приємних снів! На добраніч!

Наташа»

Северсон сів на край ліжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкін також.

«Ні, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!» — вирішив він раптом і вибіг з кімнати до напівосвітленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бік іти.

«Звісно, кабінет Тарабкіна десь далі, бо інакше я б зустрічав його тут частіше…» — подумав Северсон і попрямував на нижчий поверх. Але цим він досягнув небагато. Ніде ані найменшої ознаки життя. Металеві цифри на дверях мовчали, оберігаючи сховані за ними таємниці.

«А навіщо ота розмова? — спало на думку Северсону. — Просто треба тікати геть!»

Він почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадці.