Выбрать главу

Довгий час тривала пауза, а потім Тарабкін запитав:

— Чому ви сьогодні така мовчазна, Наташо?

— Мовчазна?.. Та ні, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Він, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно він знайомився з новим життям тільки з допомогою телевізора, а тепер вступив у нього самостійно. Хотіла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але він такий небалакучий..

— Як і кожен мешканець Півночі… — сказав Тарабкін. — Не сподівайтесь, що він одразу ж буде торжествувати. Поки що він тільки глядач, навіть коли обмацує все власними руками. І я побоююсь, що у нове життя він вступив надто рішуче.

— Чому ви так гадаєте?

— Світ за ці роки дуже змінився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а він потрапив у майбутнє несподівано, бачить тільки зовнішній бік речей, а вглиб — не зазирнув. Він не знає смислу того, що діється навколо; ще не розуміє, що техніка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що він говорив вам на електростанції. Боявся, що не зуміє проіснувати; що його ніхто не візьме на роботу, бо він не знає нових машин… Ми повинні розвіяти оцей його страх, допомогти людині відчути впевненість у власних силах… Як це зробити — не знаю…

Ще помовчали. Потім Наташа запитала нерішуче:

— А може, слід подивитись, як він там?

— Так, так, Наташо, біжіть… — погодився Тарабкін.

Для Северсона настала мить, коли далі зволікати вже не можна було. Він підійшов до дверей, постукав.

— Зайдіть! — сказав Тарабкін. — О, це ви?.. Яким вітром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, і Наташа пішла поглянути, як вам спиться…

— А її не можна повернути? — стурбувався Северсон. — Вона злякається, якщо не знайде мене в кімнаті.

— Ні, ні. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих… Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд…

— Я прийшов попросити… хотів вас попросити… — збентежений Северсон не міг підшукати потрібних слів. — Не гнівайтесь, що я турбую вас вночі… Не вважайте це за невдячність: мені подобається у вас, але…

— …Але вітчизна лишається вітчизною, чи не так? — посміхнувся Тарабкін. — Догадуюсь, що ви хотіли сказати мені саме це. Ну, що ж — я збирався відвідати вас завтра вранці і повідомити, що лікування закінчилось раніше, аніж ми гадали. І в цьому нам дуже допомогли ви самі. Ви — стійкий хлопчина… Розлучаюсь з вами неохоче — адже ви таки трошки мій син. Але що ж вдієш: «Додому, додому кличе дорога!» — як сказав колись старий китайський поет.

На відеофоні поблизу операційного стола блимнуло червоне світло, і на екрані з'явилось стурбоване обличчя Наташі Орлової:

— Що робити?.. Северсон знову зник…

— …І чекає вас тут. Він хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранці ви вдвох вилітаєте до Норвегії…

***

Северсон уже давно спав спокійним сном, коли Наташа подала Тарабкіну копію одчайдушного «листа в минуле». Академік похитав головою:

— Я зрозумів його стан одразу ж, як тільки він поткнувся в двері. Гадаю, що подорож на батьківщину буде для нього найкращими ліками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тільки там він зможе віднайти самого себе… Нам треба виправити свою помилку хоч зараз…

— Помилку? — знизала плечима Наташа.

— Так. Не можна було лишати пацієнта самотнім. Ми мусили дати йому компаньйона з тієї ж хвилини, коли він прийшов до пам'яті. А можливо, йому ще краще дихалося б у товаристві багатьох людей. Самотність — поганий друг, а ще гірший порадник. Слідом за нею ходять похмурі думки, а іноді й розпач. Особливо у людей, які не бачать перед собою ясної мети.

Розділ XII

Повернення

Красивий сріблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою доріжкою, легко зринув у повітря і, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.

Палаци Москви зменшувались і даленіли. Місто застилала запона хмар. Світла блакить неба синішала, перетворювалась на індигову, поки, нарешті, зовсім потемніла. На небосхилі проступили зірки. А водночас до кабіни через ілюмінатори зазирало золоте сонечко.

— На цій висоті небо скрізь чорне, — відповіла Наташа на німе запитання Северсона. — Тут повітря таке розріджене, що сонячним променям нема від чого відбиватись… А погляньте-но на обрій! Навіть найнедовірливіші позбулися б тут сумніву в тому, що наша Земля — кругла…

Деталі на поверхні планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцільна пелена хмар. І може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкість руху літака; здавалось, він просто висить серед безмежного простору і тільки ледь-ледь здригається від роботи двигунів.