— Справді, ви маєте рацію, Алено, — погодився Навратіл. — Тепер я пригадую, що він до клубу не ходить. Коли я з ним хотів поговорити вільної години, то знаходив його або в кабінеті, або в обсерваторії, де він мовчки спостерігав за роботою іншої зміни.
— Може, він невиправний відлюдник? — сказала Алена.
— Справа не в цьому, — заперечив Северсон. — Хто був більшим відлюдником, аніж я колись? Особливо після пробудження. А тепер самотність, мабуть, призвела б мене до божевілля. Хіба може існувати на світі людина, яка б у цій нескінченній ночі не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летів тут зовсім один, то аж здригаюсь від жаху.
— Ваша правда, Лайфе! — задумливо сказав Навратіл. — Чому ж тоді він нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишніх суперечок? Або не довіряє нам?
— Можливо, побоюється, що ми не довіряємо йому! — різко сказав Северсон.
Навратіл поглянув на нього здивовано:
— Ви так гадаєте? Як йому взагалі може спасти на думку щось подібне? Але якщо так… Ні, я поговорю з ним і прямо запитаю, чому він нас уникає.
Через двадцять чотири години по тому Навратіл прийшов до клубу в глибокій задумі.
— Не знаю, що й думати, — сказав він неквапно. — Уявіть собі, відвідав я Ватсона, як обіцяв, і перш ніж я почав говорити, він привітав мене словами: «Знаю, навіщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?» Уявляєте, як він мене цим здивував. Тоді я кажу: «Так, я не розумію вашої любові до самотності. Одне наше моравське прислів'я говорить: «Де є димар, там і піч, де є люди, там і веселощі, й розмови». Англійською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селі любили погомоніти біля печі, особливо взимку. Господині під час бесіди пряли або дерли пір'я. Щовечора збирались старі і молоді, і повірте, у важкі часи їм ставало веселіше. Самотність, любий Ватсон, шкодить…» Говорю йому всілякі слова, які впливають на почуття, переконую його науково, але він тільки похитує головою, посміхається й мовчить. «Не бійтесь, я зовсім не припускаю, що після ваших суперечок ви мені не довіряєте!» — каже він мені раптом. «Тисячу туманностей! — кажу я собі. — Ця людина або ясновидець, або читає наші думки!..» — «Що ви!» — кажу я, а сам все ще дивуюсь. А він дає мені зрозуміти, що не хоче далі розмовляти на цю тему. «Не гнівайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!» — сказав він мені на прощання… А тепер, чоловіче, суши собі голову, що він там замислив…
— Чудій! — посміхнулась співчутливо Алена. — Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.
Розділ XXV
Підступні віруси
Розповідь Навратіла справила на Северсона дуже сильне враження. Він одразу ж пригадав загадковий лист і свою розмову з праплемінником.
«Мабуть-таки, Дітріхсон спілкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?»
Підозра швидко зростала й міцніла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один він навряд чи міг би заподіяти експедиції багато шкоди, але два злочинці вже становлять велику небезпеку. Мовчати — означало стати їхнім спільником; виказати Ватсона — значить виказати і свого родича…
Северсон крутився на ліжку з боку на бік, голова в нього палала.
«Викажу! — вирішив він після важкої душевної боротьби… — Але як я доведу, що вони — злочинці? — подумав він раптом. Записку Дітріхсон знищив, інших речових доказів нема. Обидва відмовляться від усього і скажуть, що я божевільний. Нарешті вчені скорше повірять своїм колегам, аніж незнайомому гостеві з минулого…»
«Алена… Алена — мій єдиний порятунок… Вона мені, безперечно, повірить… Але не можна розповісти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею…»
За всю ніч Северсон так і не склепив очей, але нічого путнього придумати не міг. На світанку він вирішив відкласти розв'язання проблеми на вечір; увечері — на другий день; потім — на майбутній тиждень… І так потекли місяць за місяцем.
А тим часом життя у крихітному самотньому світі в міжзоряному просторі минало спокійно, без великих пригод. З Землі надходили звістки про нові успіхи людства в боротьбі з природою, а з планети Ікс — незрозумілі програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тільки чутність трохи поліпшилась.
Северсон ще коли-не-коли дорікав собі за боягузтво й нерішучість, але його нечиста совість вже повільно засинала. Проте одного разу трапилась подія, яка знову збудила його тривогу.