— Вас вибрали тут «палатною керівницею»? Це видно!
— Я сама себе утвердила. Не забувай, який епітет додавали до мого імені! — Вона поволі сперлася на руки, велично перетворила лікарняну койку в ложе. — Мелю на радощах щось несусвітне. Зволікаю урочистий момент! Ну, покажи мені… Невже все зробив?
Вона підвелася з ліжка у квітчастому халаті кольору її волосся.
Я обережно розпеленав дошку і підняв угору, закривши нею себе. Катерина Іллівна не змогла встояти на ногах. Втративши свою величність, вона сіла на край ліжка й ледь чутно, зривистим голосом прочитала: «Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули: Володимир Бугров, Андрій Добровольський, Олександр Лєпьошкін, Борис Лунько, Сергій Нєфьодов, Дмитро Савельєв, Тетяна Ткачук. Вічна слава героям!»
Я поставив дошку на стіл, прихилив до стіни. А схвильована Катерина Іллівна ходила но палаті, міряла її кроками з кутка в куток. Підходила до дошки, перечитувала вголос одне ім'я, потім друге.
— Це треба було зробити давно! — сказала вона. — Але хоч зараз… Слава богу, що дожила! Тепер щодня приходитиму у ваш будинок. Спасибі, Петре…
Несподівано вона підійшла і поцілувала мене у спітнілий лоб.
— Можливо, й інші… так зроблять? — сказала вона. — Сигнальники й Горністи! Скільки на нашій землі будинків, де жили герої… Не злічити!
— Ви коли виписуєтеся? — спитав я.
— Днів через три. Будемо разом приносити їм квіти. Ти згоден? Я слухаю…
На знак згоди я замахав своїми незграбними ручищами.
— Взагалі, мою операцію відмінили! А твоя «операція» завершилася чудово. Спасибі… Сигнальнику!
У коридорі, біля білого столика, розмовляв по телефону молодий лікар. У нього була русява борідка і передчасна лисина. Він тер, ніби полірував, свою лисину, згадуючи, як проїхати до театру оперети. Мене завжди дивувало, що оточуючий їх світ страждань не спроможний відірвати лікарів од звичайних турбот. Навіть від спортивних пристрастей, а зараз виявилось — і від оперети. «Усе правильно, — подумав я. — Вони повинні лікувати, а не приплюсовувати біль до болю і до печалі печаль».
— Почекай, — зупинив мене лікар. Договорив і, залишивши у спокої лисину, суворо спитав:
— Це що у тебе?
Він показав на дошку, обгорнуту маминим медичним халатом.
— Подарунок, — відповів я.
— Чому ж назад його несеш? — Він знову потер лисину. — А втім, не в тому річ. Тобі скільки років?
— Шістнадцять, — збрехав я навіщось, додавши собі два з половиною роки. І, як на доказ, витягнув шию і руки.
Лікар показав на білі двері палати, в якій лежала Катерина Іллівна:
— Родич?
— Так.
— А чому це інші родичі не відвідують?
— Інших нема.
— Ну, якщо нема… — Він повільно, ніби роздумуючи, потер свою лисину. — Якщо нема… тоді зайдемо в ординаторську.
Коли ми зайшли, він спитав:
— Таємниці берегти умієш?
— Умію.
— Так ось… Операцію робити не будемо. Нема сенсу.
— Як це розуміти?
— Строки упущені. Пізно вже.
— Але ж вона має кращий вигляд!
— Так буває.
Я повернувся додому. Мами не було. Я знову розпеленав дошку, прихилив її до вікна. На дереві сонцем було написано:
«Тут жили, прямо зі школи пішли на війну і героїчно загинули
Володимир Бугров
Андрій Добровольський
Олександр Лєпьошкін
Борис Лунько
Сергій Нєфьодов
Дмитро Савельєв
Тетяна Ткачук
Вічна пам'ять героям!»
— І Катерині Іллівні, у якої вони вчилися, — додав я вголос.
Минуло багато років. Але щоразу, входячи в наш будинок чи виходячи з нього, я дивлюся на потемнілу вже дубову дошку і подумки кажу: «Вічна пам'ять… Ненавиджу війну!»
ТРЕТІЙ У П’ЯТОМУ РЯДУ
Я часто чула, що внуків люблять більше, ніж своїх власних дітей. Я не вірила… Але виявилося, що це так. Мабуть, тому, що внуки приходять до нас у ту пізню пору, коли ми найбільше боїмося не смерті і не хвороб, а самотності.
Ліза з'явилася на світ саме в таку пору: мені було під шістдесят. Володя, мій сип, і Клава, його дружина, ще раніше сповістили, що йдуть на такий сміливий крок тільки тому, що поруч є я. Інакше б вони не відважились. А коли Лізу привезли додому, Володя і Клава сказали, що покладають на мене всю відповідальність за її долю. Тим паче що я тридцять п'ять років пропрацювала в школі.
— Жоден з нас не потрапляв під владу педагога в такому ранньому віці! — сказав мені Володя.