Важко було знайти людей більше не схожих один на одного, ніж Іванко й Семен. Але обоє вони ускладнювали моє і без того нелегке становище.
Наставляючи свій клас на шлях доброчесності, я бачила в очах Семена палке бажання, щоб Володя з цього шляху збочив. Тоді б Семен міг промовити фразу, яку вже давно носив за пазухою: «Спочатку б сина свого виховали!..»
Я й сама найбільше боялася, щоб якийсь вчинок Володі не суперечив моїм проповідям і напученням. Але це все ж відбулося…
На 8-й «В» насувалася контрольна робота з математики. Вирішити складну геометричну задачу було для мого Володі майже те ж саме, що для Семена Голубкіна — зрозуміти різницю між повістю і романом.
Збираючись того ранку до школи, Володя мріяв, щоб із математичкою щось трапилось. Я, звичайно, сказала йому, що мріяти про це не по-людськи.
— Ну, хай застряне десь хвилин на п'ятнадцять. Хіба мало в місті пригод! А потім вже пізно буде писати…
— Але ж ти вчив?
— Мені це не допомагає!
Математичка була однією з небагатьох учительок нашої школи, які надавали значення своїй зовнішності. Дочекавшись, поки решта вчителів вийдуть з учительської, вона квапливо чепурилася біля дзеркала, востаннє причіпливо оглядаючи своє обличчя і зачіску. Тільки впевнившись, що все гаразд, вона поспішала на побачення до старшокласників.
Того ранку вона також терпляче дочекалася, поки зі столу в учительській зник останній класний журнал. Підійшла до дзеркала…
І тут її замкнули. Повернули ключа з боку коридора — і мрія Володі здійснилася: математичка застряла.
Тільки хвилин через двадцять прибиральниця, яка прийшла прибирати коридор, почула легкий стукіт: математичка не любила зчиняти галас.
Контрольну було зірвано.
Я зрозуміла, що пробив час Семена Голубкіна!
Математичка не схотіла бути присутньою під час розгляду цієї «справи». Вона була гарненькою і не потребувала захисту. Крім того, вона згодна була б потрапити в страшну ситуацію, але не в смішну. А тут їй загрожував сміх.
— Я прошу Кудрявцева пояснити, як він на це зважився! — сказала я, дивлячись на Семена Голубкіна.
В очах Голубкіна не було торжества — в них була збентеженість: якщо я сама звинувачую сина, то в чому ж тоді йому звинувачувати мене?
Та раптом із задньої парти пролунав голос Іванка Бєлова:
— А до чого тут Володя Кудрявцев? Це я її замкнув.
— Ти?.. Боявся контрольної з математики? — здивувалась я.
— Почуття колективізму! — відповів Іванко Бєлов. І сів.
В очах Семена Голубкіна з'явилися розчарування і туга.
— Ти, Іванко, повинен вибачитися… перед Іриною Григорівною, — розгублено промовила я.
— А я, коли замикав, крикнув їй: «Вибачте, будь ласка!»
— Вона не почула. І взагалі… мені зараз не до жартів!
— Мені теж, — сказав Іванко Бєлов.
— Вибачся… Швидше! Сам на сам… — Математичка не любить бути дійовою особою в подібних спектаклях. — Соромно мас бути і тим, заради кого Бєлов це зро-ґчв! — сказала я, знову дивлячись на Семена Голубкіна.
Мене викликав директор школи:
— Що, знову Іванко Бєлов?
— Знову. Але з іншого боку.
— Пора вживати заходів.
— Пора, — відповіла я.
І дочекавшись закінчення навчального року, перевелася разом з Володею в іншу школу. Вона була далі від нашого будинку… Але зате далі й від Іванка Бєлова!
А вже потім, через рік, ми взагалі переїхали в інший кінець міста. Так вийшло.
Раніше мені здавалося, що прекрасна половина людства, до якої колись належала і я, не дуже багата на почуття гумору. Але моя онука Єлизавета постійно спростовувала цей погляд.
Вона щоразу просила мене згадувати про давні витівки Іванка Бєлова, які й через багато років вражали мою педагогічну уяву. Єлизавета ж, слухаючи про них, падала на канапу: регіт валив її з ніг.
У когось із дорослих вона підхопила панібратський вигук: «Слухай-но!..» і ним починала майже кожну фразу.
— Слухай-но! — казала вона, заздалегідь падаючи на канапу. — Так просто і з'явився у вікні? Так просто і сказав: «… Дозвольте увійти?»
— Так просто… Але він не подумав про те, що було б, якби він упав із третього поверху! Він взагалі рідко задумувався.
— Як це не задумувався? Якщо придумав з'явитися у вікні?
У свої шість років Єлизавета мислила дуже логічно.
— Він не пам'ятав про тих, хто за нього відповідав, — пояснила я. — Він пам'ятав лише про себе. І про свої вигадки.
Тільки про одну, найголовнішу, як мені здавалося, Іванкову провину я не розповіла Єлизаветі. Як не розповідала про неї нікому…