Малеча вимагає, щоб їм по багато разів перечитували улюблені книжки, переказували улюблені казки. Єлизавета ж могла без кінця слухати про витівки Іванка Бєлова.
Якось, коли у нас за столом зібралися гості і Володя підвівся для першого тосту, двері старовинної шафи повільно розчинилися, з її глибини, оточена сукнями і запахом нафталіну, виникла Єлизавета. Вона оглянула принишклих гостей і сказала:
— Дозвольте увійти?
Я добилася свого: вона закохалася в Іванка Бєлова!
Хоч можна було припустити, що вона познайомилася з Іванком ще до свого народження. І справді… Єлизавета з'явилася на світ на два тижні раніш, ніж її чекали. З'явилася на день народження свого тата, і Володині приятелі, ніби домовившись, однаково жартували: «От якби усі жінки підносили чоловікам такі дарунки!» «Два дні народження в один день — це прекрасно! З погляду економії…»
Голівка у новонародженої була вкрита темним волоссячком, що дуже потішило мене:
— Наша родинна масть! — вигукнула я. — Дівчинка буде з чорною косою.
У відповідь вона, зачекавши півроку, посвітлішала. В її організмі була дивна і дуже небезпечна властивість: не сприймати ліків.
— Алергія, — сказав нам лікар, коли Єлизавета вкрилася висипкою від однієї таблетки аспірину. — Могло бути й гірше… набряк, наприклад. Могли розпухнути очі, обличчя.
Всі люди від ліків виліковувались, а Єлизавета захворювала!
У неї було так багато яскравих індивідуальних якостей, що ми з Володею і Клавою вирішили втамувати їх з допомогою колективу. Та хоч її батьки, як завжди, покладали надії на мій педагогічний досвід, Єлизавету відправили в дитячий садок.
Спочатку вихователі й подружки не визнавали її повного імені. Але завідуюча дитячим садком, яку, навпаки, наче дівчинку, звали Алею, сказала, що таке довге ім'я багато до чого зобов'язує, викликає почуття відповідальності. І Єлизавета лишилася на троні.
Одного разу, повернувшись із дитячого садка, вона відмовилась вечеряти.
Я спитала у неї:
— Ти сита?
— Я не обідала, — сказала вона.
— А як твій живіт? — стривожено поцікавилась я. Їй не можна було хворіти: вона не сприймала ліків.
— Я здорова… Але я голодую!
— Ти?!
— І ще одна дівчинка.
— Оголосили голодовку?
— Сьогодні вранці.
Я зрозуміла: Іванко Бєлов через нашу родину добрався до їхнього дитячого садка.
— Але чому ви… надумали не їсти?
— Від нас іде Аля.
Я завжди любила красивих жінок. Вони подобалися мені, як подобаються талановиті твори мистецтва. Але завідуюча дитсадком не була твором, створеним раз і назавжди. Ні на мить не розлучаючись зі своєю дивною лагідністю і жіночністю, вона все ж мінялася в залежності від ситуацій. На дітей вона ніколи не гнівалася: любити їх було її покликанням. А батькам нерідко вичитувала. Але робила це так ніжно і чарівно, що їй підкорялися. Особливо ж батьки-чоловіки… Вони взагалі почали виявляти велику зацікавленість до проблем дошкільного виховання. А дома боролися за право відводити своїх дітей вранці до дитячого садка і ввечері приводити їх додому. Над Алею почали збиратися хмари…
Хтось із матусь згадав, що до дитячого садка Аля потрапила «випадково». Її запросили на посаду завідуючої після ялинкового свята в Будинку культури. У той день захворів Дід Мороз. Студентка-заочниця Аля, що виконувала роль масовички, так схвильовано розповіла дітям про бідного Діда, якого звалив радикуліт, що багато хто з них плакав.
— Вони повинні уміти плакати… — казала Аля. — Не лише тоді, коли розбивають собі коліно. Але й коли коліно болить комусь іншому.
За пропозицією Алі діти написали Діду Морозові листа. А потім вона всіх їх розважала.
На Алю звернула увагу голова місцевкому науково-дослідного інституту, де працювали Володя і Клава. Це була сутула жінка в старомодному пенсне, котра знала напам'ять усі нові пісні і грала в шахи за першим розрядом. Вона й запросила Алю в дитсадок.
А потім виявилося, що голова місцевкому вміє боротися не тільки за шахівницею, а і на зборах в дитячому садку.
Мами відчайдушно наступали.
— Вона масовичка! — сказала одна.
— А життя дітей — не ялинкове свято. Їх треба виховувати! — підхопила інша.
Тата хотіли б захистити Алю. Але не наважувалися… Боялися зіпсувати всю справу.
Лише дві жінки, яким було за шістдесят, кинулися в бій: голова місцевкому і я.
— Спитайте у своїх дочок!.. — вигукнула я. — Чи хочуть вони розлучатися з Алею?