Я вважала, що Іванко учинив злочин. Умовляла Володю… Він не заперечував. Але щоразу, коли починалися канікули, знаходилась причина, яка утримувала його біля мене.
«Занадто вже він розумний!» — сказав тоді Іванко.
Минуло понад двадцять років… І я несподівано зрозуміла, що він зробив це заради мене. Він не хотів, щоб и ділила сина з тим, хто міг підкорити його серце, а колись потім… І забрати від мене.
Принаймні він хотів, щоб зустрічі Володі з батьком відбувалися недалеко від мене і нашого дому.
— Скажіть… у нього на обличчі веснянки? — спитала я сестру Машу.
— Ось днями він сказав: «Подивіться на моє обличчя — і вам стане ясно: весна прийшла!»
— Чи не можна у вас попросити ще… валер'янки?
— Я наллю… Але ви сядьте, будь ласка. Бо ходите, ходите по коридору…
Круглий годинник показував сім хвилин на третю.
З операційної вискочив той же молодий чоловік. Марлева пов'язка знову з'їхала на чорну бороду.
— Машо! Усю бригаду… Усю бригаду!! — гукнув він. І відразу ж зник.
— Яку бригаду? — спитала я.
Маша почала набирати номер.
— Яку бригаду?
Вона вдарила трубкою об телефон:
— Занято. Знайшли коли розмовляти!
— Яку бригаду?..
Вона заспішила вздовж коридора. На високих підборах їй було важко йти. Вона скинула туфлі і побігла просто так… у панчохах.
Потім із того боку, куди вона побігла, показалося троє чоловіків — усі в халатах і білих шапочках. Вони перегнали Машу і теж зникли за дверима операційної.
Маша зупинилася, підпила туфлі. Підійшла до свого столика. І тільки тоді їх взула.
— Яка бригада? — спитала я.
— Просто так… Не хвилюйтеся. Студенти-практиканти у нас. Операція рідкісна. Він хоче їм показати. Все буде нормально. Якщо там Іван Сергійович…
Вона вийняла дзеркальце.
— Я розумію. Якщо Іванко Бєлов…
Мені необхідно було весь час згадувати про нього щось хороше. В цьому були надії, спасіння. І я згадувала.
Одного разу, коли Володя й Іванко вчилися ще в шостому класі, мав бути «районний» диктант. Вирішили черговий раз перевірити, наскільки грамотні в нашому районі дванадцятирічні. Диктант був хитромудро важкий. А що абсолютно грамотних людей на світі не існує, то навіть я навряд чи написала б його без жодної помилки.
Що ж тоді казати про Семена Голубкіна! Він геть розгубився: двійка за той диктант загрожувала йому другорічництвом.
Тоді Іванко ще не проникнув у глухі таємниці голубкінської психології і дуже йому співчував. Коли Семен, плутаючись і напружуючись, блукав по лабіринтах знаменитих чотиривіршів, відомих усім із дитинства, Іванко страждав. Я бачила це… І якщо мені вдавалося не помічати його підказувань, я їх не помічала.
А після уроків у коридорі здоровило Голубкін притискав невисокого Іванка: той, виявляється, підказував недостатньо чітко і ясно: «Сам, либонь, ви-иучив! Сам усе-е знаєш!..»
За цим я також потайки спостерігала.
Після диктанту Семен бігав по коридору і випитував у своїх однокласників:
— Як пишеться «на протязі»? Разом чи окремо?
— Окремо, — відповідали йому.
— Одна помилочка є! — казав він. І загинав пальця. — А ти сам як написав? Правильно?
Якщо виявлялося, що правильно, Семен скімлив:
— Ну, зві-існо… Сам написа-ав!
Чужі успіхи його вбивали. Йому здавалося, що будь-які удачі приходять до людей ніби за його, Семенів, рахунок. Заздрість, в якій я завжди бачила джерело багатьох людських слабкостей і пороків, не полишала Семена у спокої.
— Та-ак… Ще одна помилочка! — вигукував він і нагинав ще одного пальця з таким виглядом, ніби всі навкруги були винні й у цій його помилці.
Володя ніколи не розкривав мені секрети приятелів, але ці сцени він демонстрував в особах. І мені здавалося, що я спостерігаю їх на власні очі.
Після «районного» диктанту у Семена не вистачило пальців на обох руках. Він налічив дванадцять помилок. Крім ком і тире…
На перерві до мене підійшов Іванко Бєлов:
— Що ж, Віро Матвіївно, Голубкіну тепер на другий рік залишатися?
— Не знаю. Ще не перевіряла.
У мене того дня було, пам'ятаю, всього два уроки.
Коли я сіла в учительській за зошити, виявилося, що шість робіт із стосу зникли. Серед них були диктанти Семена Голубкіна, Володі й Іванка.
На великій перерві ми з директором в порожньому класі почали пробиватися до голубкінської совісті. Шлях виявився непрохідним…
Саме тоді, у розпал нашої бесіди, у вікні з'явився Іванко Бєлов і сказав:
— Дозвольте увійти?
Ми заніміли. А Іванко оглянувся, зміряв відстань від третього поверху до тротуару і, обернувшись до нас, спокійно сказав: