— А на весілля покличете?
— Спасибі вам, лікарю.
Він знову погладив мене звідкись згори. Пальці у нього були довгі, міцні. З чола на щоки і ніс, укритий ластовинням, стікав піт.
Про все я встигла спитати у Маші. Про все… А про зріст забула. Ваня ж був невисокий…
Іван Сергійович попросив мене «не наполягати» на негайній зустрічі з Єлизаветою.
— Вона прийме вас завтра, — пообіцяв він. — Або післязавтра. Зараз їй не можна розмовляти.
Круглий годинник над дверима операційної показував сім хвилин на третю.
Я зрозуміла нарешті, що годинник стоїть. Сестра Маша провела мене в кінець коридора.
— Пощастило вам, що Бєлов був тут. Він зрідка чергує. І операція рідкісна. Нескладна, звісно… Але алергічний шок стався.
— Що… це?
— Зовсім було погано, тепер уже я вам зізнаюсь. Вона весь час нахилялася до мене, обіймала за плечі.
Довгі сережки ледь чутно подзеленькували.
— Я до ранку догляну за нею. — Ми дійшли до кінця коридора. — Іван Сергійович перед операцією, щоб перемірити, як вона там, запитав: «І як же тебе звати?» А вона відповідає: «Єлизаветою».
— Так і називайте її, — попросила я. — А то ще не відгукуватиметься… Виходить, то були не практиканти?
Вона не відповіла.
Я почала спускатися вниз.
«Багато людей пройшло через моє життя, — думала я. — А ці двоє залишаться зі мною назавжди: Іван Сергійович, Маша… Й Іванко Бєлов. Він теж був поруч. А батька ж його звали Андрієм… Андрієм, а не Сергієм. Як же я забула? Такий милий, сором'язливий чоловік. Весь час пропонував зняти пальто. А я запевняла, що прийшла на хвилинку. Іванкова мама, також мила й сором'язлива, докірливо дивилась на чоловіка і казала: «Що ж ти, Андрійку, не запропонуєш роздягтися?» Тоді він знову просив мене зняти пальто.
Тут я побачила Алю. Вона сиділа на довгій лаві біля лікарні.
Мрячив нудний дощик.
— Ну що?! Віро Матвіївно…
Я не витримала, знову розплакалась. Вона витирала зі щік мої сльози і краплі дощу. Не хусточкою, а теплими, м'якими пальцями. Мабуть, так вона утішала свою малечу.
— Опритомніла вже… — крізь сльози промовила я. — Нам пощастило. Чергував Бєлов! Сказав, що прийде на весілля. А чому ви… на вулиці?
— То увійду до вестибюля, то вийду. Не могла на одному місці… Я винна, Віро Матвіївно!
— Не здумайте повторити це в дитячому садку! — стрепенулась я. І перестала плакати. — Ви зобов'язані бути педагогом, але не провидцем. Я сама б мала попередити.
— Ви й попередили, — м'яко, але вперто заперечила вона.
— Лікаря… Але не вас!
— А я повинна була дізнатися у лікаря. Про всіх все дізнатися!
— От зараз і дізнаєтесь. Досвід вимагає жертв… Ви повірте мені.
— Але не таких.
— Коли б ми знали, де впадемо, постелили б соломку. Це стара істина. Ось пригадалось мені сьогодні…
Ні, я не збиралася вчити Алю на своєму гіркому досвіді. Просто я хотіла цим досвідом утішити її. І почала розповідати про чоловіка, про Володю, про Іванка Бєлова.
Чоловіки озиралися на нас. Я почала говорити тихіше, а вони все озиралися.
Повернувшись додому, я написала листа Володі і Клаві. Телеграму посилати не стала. Та і в листі про все розповіла досить спокійно, промовчавши про смертельну небезпеку, що загрожувала нам усім. Я давно взяла собі за правило: по примушувати інших переживати те, що можу пережити одна… До того ж коли йшлося про бурю, що вже проминула.
Щоб менше писати про хворобу Єлизавети, я більше писала про Іванка Бєлова.
«Так, була винна, — писала я сину. — Але як ти міг забути про нього? Хоч ми й поїхали в інший кінець міста!..»
У відповідь на лист прилетіла Клава.
Вона детально розповіла, як Володя переживав звістку про хворобу Єлизавети. І мої докори щодо Іванка Бєлова… Про свої переживання Клава не говорила, бо мені було ясно, що вона, як завжди, поділяла Володині почуття. До цього я звикла.
Почувши про будь-яку неприємність, Клава відразу починала шукати очима Володю. Навіть коли він був в іншому місті… «Чи не пора вже мужчиною стати?» — запитувала я раніше у сина. Клавина беззахисність змусила його стати захисником, а отже, мужчиною.
«Ми з Володею…» — так найчастіше починала вона. Коли ж говорила, наприклад: «Володя дуже стомився і мріє про південь!», я розуміла, що і їй також треба відпочити. Вона не вміла втомлюватись, мріяти і хвилюватись одна… без участі чоловіка.
З роками вона навіть почала ледь припадати на праву ногу. Тому що він так ходив.
Інколи мені здавалося, що мій син дорожчий їй, ніж моя онука. І, як не дивно, мене це радувало… Онука, її життя, її майбутнє були тепер головною і, напевно, останньою метою мого життя.