Тоді, коли ця головна мета була у смертельній небезпеці, до мене прийшов Іванко Бєлов. І не тільки тому, що його ім'я і прізвище збіглися з іменем і прізвищем хірурга. А й тому, що він був народжений приходити до людей саме в такі години і хвилини.
Клава все ж змусила мене розповісти про деякі подробиці хвороби й операції.
Вона озирнулася, ніби шукаючи Володю… Але його не було, і тоді вона розридалась у мене на плечі.
— Що могло бути? Що могло бути? — шепотіла вона.
Я попросила її:
— Не треба розказувати Володі те, що вже минуло. А то й він прилетить!
Вона пообіцяла і помчала в лікарню.
А я відкрила Володиного листа, якого вона привезла. Лист був довгий. Володя хвилювався за Єлизавету. А далі писав: «І я, мамо, згадав про Іванка. Все згадав! Навіть те, чого ти не знаєш. Іванко просив мене ніколи не розкривати цю таємницю. Але минуло вже понад двадцять років… І зараз, за давністю строку, можна зізнатися. Математичку ж замкнув я! Це вийшло якось само по собі. Я заглянув тоді в щілину… Бачу, вона перед дзеркалом чепуриться, а більш нікого нема. Просто не розумію, чесне слово, як моя рука повернула ключа. Дуже я математики, мабуть, боявся. Потім Іванко почав запевняти мене: «Ти — син класної керівниці і замикати вчителів не маєш права!» Я повірив йому. А потім, чесне слово, мучився. Тому, можливо, й дзвонити йому перестав. Ну, а потім уже ми переїхали… Коли я повернуся, ми неодмінно знайдемо його!»
Виходить, Іванко знову взяв на себе чужу провину?
Я була впевнена: він вчинив так зовсім не тому, що вирішив самопожертвувати своєю професією… Семенові загрожувало другорічництво, а мені (саме мені!) ганьба на всю школу, — і він, як хірург, повинен був не роздумувати, а рятувати. Він, кого я вважала своїм злим генієм…
Але чому ж тоді, коли йшлося про Голубкіна, я не дозволила себе обманути: я знала, що Іванко прикрив Семена собою. А тут я повірила… Хоч усі знали, що Іванко Бєлов — математик і йому нічого було замикати Ірину Григорівну. Спочатку Володя дозволив себе переконати… А потім і я також. Невже людина прагне все на світі усвідомлювати з позицій своїх інтересів? Та ні… Іванко Бєлов це заперечує.
Я не буду чекати повернення сина. Я сама знайду Іванка. Сама!..
Провулок, де колись вчилися Володя й Іванко, важко було впізнати. Нові будинки молодечо поглядали на невисокі старі будівлі. Мені здалося, що я прийшла в родину, колись мені дуже близьку, з якою я не бачилася десятиліття і в якій все змінилося: діти виросли, з'явилися онуки і тільки найстаріші члени родини нагадували про минуле. Але саме вони і були мені дорогими…
Таким старим членом родини видався мені Іванків будинок, який стояв прямо навпроти школи, через дорогу. Він, на щастя, зберігся. Повз нього ішли з уроків діти. Хлопчаки, як в усі часи, виявляли хоробрість і дотепність, а дівчатка удавали, що цього не помічають.
Бєлови мешкали на першому поверсі. Я добре пам'ятала.
Разом зі мною до парадного увійшла дівчинка і попрямувала до тієї саме квартири. Вона була білява, на носі і щоках також були розсипані прикмети близької весни.
«Невже це Іванкова дочка? — подумала я. — Їй років тринадцять або чотирнадцять. Цілком можливо!»
— Ти не Бєлова? — спитала я.
— Бєлова?
Вона розсміялася. У її віці дівчатка дуже сміхотливі
І що саме розсмішить їх — важко передбачити.
— Бєлови звідси виїхали. Дуже давно… Я їх навіть не пам'ятаю.
— До іншого міста? — боязко спитала я.
— Ні-і-і… Просто в інше місце. — Вона відчинила двері своїм ключем. — У мами записана їхня адреса. Мама зараз на роботі, але я подивлюся. Здасться, адреса в записнику.
Дівчинка була діловита і не дуже багатослівна. Вона не розпитувала, ким я доводжуся Воловим і чому їх шукаю. Мовчки перегорнула записника, що лежав на столику біля телефону. І сказала сама до себе:
— Ну ось… Я ж знала!
Потім переписала адресу. І подала мені. Я ухопила аркушик… Вона знову засміялася. Мабуть, від здивування…
— Спасибі тобі, — сказала я, встигнувши розгледіти, що Бєлови живуть в районі Філей. — Спасибі!
Я не вийшла, а вибігла на вулицю, тримаючи в руці адресу. Тепер, коли я знала, що Іванко в Москві, знала, де він живе, мені не терпілося скоріше, якомога скоріше побачити його…
Можна було їхати автобусом чи в метро. Але я схопила таксі. І почала по дорозі розповідати шоферові, що ось через стільки років знайшла прекрасну людину. Таксисти цілими днями вислуховують чужі історії — і від цього стають або байдужими, до всього на світі звиклими, або сприйнятливими і чуйними. Цей відразу ж почав згадувати подібні випадки і кожним своїм рухом показував, що дуже хоче прискорити мою зустріч з Іванком.