«Звісно, в такий час й Іванко може бути на роботі, — думала я. — Але тоді старі дома. І я посиджу з ними… Почекаю. Якщо вони живі-здорові».
Старі були живі.
Тільки зустріч із людьми, яких ми не бачили багато років, дає зрозуміти, що таке час. Зустрічаючись повсякденно, ми не помічаємо, не відчуваємо змін, які він, час, накладає на обличчя, на характери, на ходу.
Старики Бєлови були вже й справді старими. Роки зігнули їх, висушили їхні обличчя.
Помітивши це, я глянула на себе в дзеркало, що висіло біля вішалки. Тим паче що вони не відразу мене упізнали.
Іванків батько, як і тоді, почав просити, щоб я зняла плаща.
— Ось з'їхалися з родичами, — пояснила мені Іванкова мама. — З братом Андрійковим…
— Пробачте, що я не заходила до вас стільки років… А Іванко ж як? Де він?
Вони провели мене до кімнати.
У самому затишному місці стояв той же стіл, ніби Іванко був, як і раніше, школярем. А над ним висіла та ж сама фотографія, де він був третім у п'ятому ряду. Висіла ще одна Іванкова фотографія. Тільки розкладу уроків не було: їхній син все ж виріс.
— Ну, як він? — знову спитала я.
Іванкова мама підійшла до столу, висунула шухляду І подала мені невеличкий аркуш. Папір був сірий і шорсткий.
Там було написано, що 27 квітня 1945 року їхній син, Іван Андрійович Бєлов, загинув смертю хоробрих у боях за місто Пенцлау.
Я ніколи не чула про таке місто…
ЗМІСТ
Співрозмовники. А. Костецький
Сигнальники і горністи
Третій у п'ятому ряду
