Аж тут він відчуває на своєму плечі чиюсь руку.
— Як добре, — каже Сікстен. — Я такий радий! Звичайно, я піду з тобою в кіно.
Та коли Сікстен розплющує очі, то бачить Емму, яка стоїть біля нього в червоному купальнику і всміхається.
— Я також рада, — каже вона.— Може, скупаємося?
І вони спускаються на узбережжя.
Але перш ніж дістаються до води, бачать Бобо, Арне та Мікаеля Бурфоша. Вони їздять туди-сюди на своїх велосипедах і валяють піщані замки, які позводили малі діти.
Тоді Сікстен хапає Емму за руку.
— Гайда, — каже він. — Біжімо!
Вони біжать поміж людей, що п’ють каву на пляжних покривалах. Потім вибігають на місток. А згодом добігають до вишки для стрибків у воду.
— А тепер куди? — вихекує Емма.
— Просто лізь, — сопе Сікстен. — Лізь якомога вище!
Вони стоять на краю вишки, до неба — рукою подати, і вітер куйовдить їм волосся.
Далеко внизу блищить синя вода. А ген удалині видно ліс, будинки й дороги, де гудуть автомобілі. Сікстен бачить, що Бобо, Арне та Мікаель Бурфош позлазили зі своїх велосипедів.
Вони вже стоять біля сходинок на вишку і роздумують, що робити.
— Леле, як високо! — зітхає Сікстен.
— Так, — усміхається Емма. — Я нізащо не наважилася б сюди вилізти, якби не ти. Бачиш мою маму? Вона така маленька.
— Моя мама розлучається, — каже Сікстен.
— Як? Хіба вона не розлучена? — дивується Емма.
— Розлучена, але тепер розлучається знову, — каже Сікстен. — Вона до нас навідається у п’ятницю.
— А я майже не бачу свого тата, — каже Емма. — До речі, коли ми підемо в кіно?
— Наступного вівторка, — відповідає Сікстен. — У літній кінотеатр. Це в Гамарб’ю.
Тепер їм треба квапитися. Оскільки Бобо, Арне та Мікаель Бурфош вже лізуть вгору. А на узбережжі стоїть Еммина мама й махає руками.
— Еммо! Еммо! Негайно звідти злазь! — кричить вона.
— Гаразд, зараз зліземо! — кричить Емма.
Вона хапає Сікстена за руку.
І стрибають вони вже вдвох.
Увечері тато вдома. Він говорить по телефону. Тим часом Сікстен сидить на канапі й дивиться на мерехтливі зображення в телевізорі.
— Це була мама, так? — питає Сікстен, коли заходить тато.
— Так, — відповідає тато. — Хочеш соку?
— Ні, — каже Сікстен.
— А молока?
— Ні, не хочу нічого. Що вона казала?
— Вона сказала, щоб я тебе обняв.
— Виходить, вона не приїде в п’ятницю?
— Ні, Сікстене. Тепер не приїде. Бо вони вже знов помирилися.
Тато хвильку дивиться на Сікстена. Потім переводить погляд на телевізор, де й досі мерехтить зображення.
— Що показують? — питає він.
— Велоперегони, — відповідає Сікстен.
Тоді тато підходить до телевізора і вдаряє по ньому рукою так, що той зовсім гасне.
— Що ж, — каже він. — Потім його полагоджу. А на п’ятницю ми щось придумаємо. І нам буде весело, тільки тобі й мені.
ПРОГУЛЯНКА З КОРОВАМИ
У п’ятницю тато схоплюється дуже рано. Сікстен чує, як він гримить посудом на кухні.
Потім він забігає в Сікстенову кімнату. З нагоди такого дня тато причесаний і вбраний в сорочку від уніформи.
— Ти ще не встав? — кричить тато.
— Чого це? — позіхає Сікстен. — Хіба сьогодні якийсь особливий день?
— Та ні, аж ніяк, — каже тато зумисне байдужим тоном — так завжди роблять, коли щось приховують.
І тоді Сікстен вдягається.
А коли тато тягне його через передпокій, підхопивши на ходу багажного кошика, якого заздалегідь поставив, Сікстен забуває про свою журбу. Бо зверху в кошику лежить велосипедний насос.
— То ми сьогодні не снідатимемо? — питає він.
— Ні, сьогодні ми поснідаємо на свіжому повітрі, — відповідає тато. — А тепер заплющ очі і не розплющуй їх доти, доки я скажу «вже».
Сікстен із заплющеними очима спускається східцями.
Не розплющує їх і тоді, коли тато веде його через вхідні двері.
— Ти часом не підглядаєш? — питає тато.
— Ні, — усміхається Сікстен.
— Добре, — каже тато. — Тоді можеш розплющити очі!
І Сікстен розплющує.
Перед ним стоїть зелений велосипед підходящого розміру. Але не гірський. І не спортивний чи перегоновий велосипед, що має багато передач. Це блискучий, новенький, дівчачий велосипед. На сідлі висить велосипедний шолом. А біля багажника прикріплено світловідбивач, щоб будь-який автомобіліст помітив Сікстена.