— Бачиш? — питає тато, і його очі блищать чи не так само, як велосипед. — Ніжні гальма, світловідбивач і захищений ланцюг.
— Так, — каже Сікстен. — Але немає рами.
— Зате як злізатимеш з нього, не будеш ударятися в пах, — каже тато. — Ну, що скажеш?
— Дякую, — тихо каже Сікстен.
Вони сідають на велосипеди і рушають.
Тато їде трохи позаду Сікстена. Тож йому не видно, що по синових щоках течуть сльози.
— Витягай руку, коли повертатимеш! — кричить тато.
Він кричить, щоб Сікстен не їхав дорогою дуже далеко. І щоб обережно переїжджав вулицю. Бо татові здається, що будь-якої миті може з’явитися автомобіль і збити Сікстена.
Загалом же вони їдуть маленькими дорогами.
І це добре. Сікстен боїться зустріти когось із знайомих.
— Скоро доїдемо? — кричить Сікстен.
Він геть спітнів під шоломом.
— Скоро! — кричить у відповідь тато.
Він зупиняється лиш тоді, коли помічає корів.
— Тут! — кричить тато. — Зупинимося тут.
Тато любить корів. Він каже, що в них дуже красиві очі.
Тато притуляється спиною до стовбура берези. Закасує рукави сорочки і тішиться сонцем, а ще тим, що біля нього Сікстен і вони будуть снідати на свіжому повітрі.
Велосипеди вони прихилили до коров’ячої загороди.
— Бачиш? — питає тато, киваючи на корів.
— Так, — відповідає Сікстен і відганяє муху.
Потім тато задоволено заплющує очі.
— Коли дивишся на корів, на душі стає дуже спокійно, — каже він. — Правда ж? Щось є в тих очах. Вони такі карі й розумні. Добре тим коровам, Сікстене. Якби моя воля, то я хотів би в наступному житті бути коровою. Вони ніколи не хвилюються. Вони тільки їдять. Сплять і відганяють хвостом мух. І нічим не переймаються.
Сікстенові уривається терпець таке слухати.
Він поволі підводиться й непомітно йде геть.
— А я хвилююся. Я без угаву хвилююся. А це нестерпно, коли нема з ким поговорити.
— Сікстене, де ти? — кричить тато.
Сікстен сидить і жує якусь бадилинку. Тато сідає поруч.
— Про що ти думаєш? — питає тато.
— Про що? — перепитує Сікстен. — Ні про що.
— А мені здалося, наче ти про щось думав, — каже тато. — Ти не радий?
— Та радий, — відповідає Сікстен. — Мені просто цікаво, чи думав ти коли-небудь знов одружитися?
— Одружитися?
— Ага, — каже Сікстен. — Мама ж одружилася.
Тато дивиться на корів, що пасуться у видолинку.
— Мама, атож, — каже він.
І тут тато хитає головою. А тоді обхоплює Сікстенову голову руками й злегка її стрясає.
— То оце такі думки крутяться в цій голівоньці? — питає він. — Ти не хвилюйся. Хіба нам удвох погано? Мені більше ніхто не потрібен. Я ж маю тебе.
Тато обіймає Сікстена. А потім вони починають качатися в траві. Вони качаються, щоб показати, як їм добре.
Вони качаються, аж поки тато не вкочується у коров’ячу паляницю.
— Дідько! — скрикує він і дивиться на свою сорочку. — Тепер нам краще поїхати додому.
СIКСТЕН ЧИТАЄ ОГОЛОШЕННЯ
Тато схиляється над тазиком. Він тре мильним порошком свою найкращу сорочку так, що в нього червоніють вуха.
Але потворна руда пляма не хоче зникати.
— Хай тобі грець, — бурчить він. — Та я ж не зможу її носити. Глянь, що з нею сталося!
Тато показує сорочку Сікстену.
Але Сікстен дивиться на деталі пральної машини, що лежать долі на газеті.
— Зателефонуй майстрові, що ремонтує пральні машини, — каже він.
— Гаразд, — каже тато. — Але що мені робити зараз?
— Я відвезу її в хімчистку, — каже Сікстен.
Добре, що є нагода вийти надвір.
Сікстен бере велосипед. Він хоче встигнути заглянути на хвильку до Сліпого Свена, щоб побачити Юнте. Вони не спілкувалися від того дня на узбережжі. До того ж Сікстен хоче з ним помиритися.
Він заходиться прилаштовувати сорочку на велосипед.
Треба, щоб вона висохла. Тож Сікстен прив’язує її до пластикового стрижня на багажнику.
Коли він мчить з пагорба, сорочка розвівається, мов білий прапор, на якому рудіє пляма. Він пролітає мимо універмагу і кіоску з ласощами. А потім натикається на Бобо, Арне та Мікаеля Бурфоша. Вони, як завжди, гасають на своїх велосипедах.
— Де ти взяв дівчачий велосипед, Сікстене? — горлає Арно.
— А що то в тебе ззаду? — горлає Бобо.
— Коров’яче лайно! — кричить Сікстен.
І він щосили крутить педалі. Бо це слово доводить Бобо до нестями.