Залишивши сорочку в хімчистці, Сікстен забігає до Сліпого Свена. Але Юнте там немає.
— Ніколи не знаєш, де його носить, — каже Сліпий Свен. — А мені скоро треба звідси йти. Може, допоможеш розставити ці бляшанки?
І Сікстен допомагає.
Поки він ставить на полиці для консервів банки з порізаними помідорами та ананасовими скибочками, Сліпий Свен причісується.
— Ви зовсім нічого не бачите? — питає Сікстен.
— Тільки світло, — відповідає Сліпий Свен. — І все, що пам’ятаю, бачу. Але ось цим.
Він тицяє гребінцем на голову.
— І ви ніколи не зможете бачити по-справжньому? — допитується Сікстен.
— Коли перестану бачити зовсім, можна буде зробити операцію, — каже Сліпий Свен. — І тоді я решту свого життя ходитиму в кіно. Так добре?
Він пригладжує свій чуб кінчиками пальців.
— Чудово, — каже Сікстен. — До вас і сьогодні ввечері прийде жінка?
— Так, власне, так, — відповідає Сліпий Свен. — Тож поквапся. Бо мені ще треба багато чого приготувати.
— Приготувати? — питає Сікстен. — А що треба робити, коли до чоловіка приходить жінка?
— Почистити зуби, — відповідає Сліпий Свен. — Подивитися, чи стоять на столі свіжі квіти. А ще застелити чисту скатертину й запалити свічки. Потім поставити гарну платівку, слухати музику і разом ласувати смачними стравами. А якщо буде бажання, то можна потім і потанцювати. Оце, мабуть, і все... Ти скоро впораєшся?
— Та я вже впорався, — відповідає Сікстен. — Перекажіть Юнте, що ми побачимося біля кінотеатру, нехай приходить.
Того вечора татові довелося піти на роботу в картатій сорочці.
І тільки-но за татом зачиняються двері, Сікстен кидається до своєї кімнати і нишпорить під ліжком. Там лежить пакет, який Юнте залишив на узбережжі, — пакет із оголошеннями.
Сікстен несе його до кухонного столу.
Потім сідає під лампою й береться читати. Цього разу він читає уважно. Прочитує кожен рядок. І намагається уявити жінок, які їх написали. Йому стає цікаво, кому з них його тато купив би свіжі квіти.
Урешті-решт Сікстен завалює стіл зіжмаканими газетами. Хоч усе-таки знаходить те, що шукав.
То зовсім невеличке оголошення. У ньому написано:
Привіт! Мені 35 років, я звичайнісінька жінка, яка стомилася від нудьги. Тож шукаю дуже веселого хлопця, що змусить мене знов танцювати й сміятися.
Відповісти Танцівливим Ніжкам.
Сікстен вириває оголошення й запихає в кишеню. Бо сам він не зможе написати відповідь. Йому повинен допомогти Юнте.
Решту оголошень він спалює на сковороді.
Коли залишається маленька жаринка, дзвонить телефон.
Але цього разу це не тато. Дзвонить Емма. Вона питає, чи підкине він її у вівторок у кіно.
— Звичайно, підкину, — відповідає Сікстен.
НАЙДОВШИЙ I НАЙКОРОТШИЙ У СВIТI ПОЦIЛУНОК
— Я вже йду, Сікстене! — гукає тато, стоячи під дверима Сікстенової кімнати.
Сьогодні Сікстен замкнувся.
— Гаразд, іди! — у відповідь кричить Сікстен.
Зрештою тато йде. Перед тим тричі нагадавши, щоб Сікстен увечері довго не засиджувався. Сікстен усе ще фарбує палицю, яку сам вистругав. Він фарбує її в зелений колір. А потім мусить швиденько висушити феном.
Тільки-но він прикріпив на свого велосипеда ту палицю і відкрутив з багажника світловідбивач, як побачив Емму, що переходила паркувальний майданчик. Вона була в червоній сукні, а щойно вимиті коси аж блищали.
— Привіт, — каже Емма. — Поїдемо?
— Так, — відповідає Сікстен. — Сідай, будь ласка.
Він гордо показує на новеньку зелену раму на своєму велосипеді. Їхати до Гамарб’ю далеченько.
Та для Сікстена це пусте. Бо спереду сидить Емма. І поки він крутить педалі, вдихає запах її кіс.
— Ти знайдеш? — питає вона.
— Атож, — відповідає він. — Я довідався адресу.
Вони спускаються з пагорба й завертають ліворуч. І коли спадають перші сутінки, вони бачать перед собою довгу чергу автомобілів із засвіченими фарами, що прямують до брами.
— Це тут, — каже Сікстен.
Юнте вже їх чекає. Він стоїть під великою афішею з транзистором у руці.
— Добре, що ти прийшов, — каже Сікстен.
— Я ж не міг пропустити цей фільм, — відповідає Юнте.
Потім вони мовчки йдуть вздовж паркану. Юнте — попереду, а Сікстен та Емма за ним.
— Ми не куплятимемо квитків? — питає Емма.
— Ні, я вже забронював місця, — каже Юнте.
Тоді він підводить їх до височенької сірої будівлі. Щоб дістатися на дах, треба тільки прихилити велосипеда до стіни, стати на нього й вилізти вгору. На жаль, там уже сидить кілька великих хлопців. Вони їдять попкорн. А біля дерева внизу прив’язаний їхній собака.