— Ти ж не підеш отак? — питає тато.
— Як отак? — перепитує Сікстен.
— У цьому вбранні, — каже тато.
— Чого це? — дивується Сікстен.
Він вдягнув лижні штани, які на нього дуже тісні. А до штанів — підходящий светр. На ноги натягнув сірі вовняні шкарпетки. Сікстен опустився на стілець і наколов на виделку шмат картоплі.
— І чого це я не можу так піти?
— Бо почалося літо! Надворі спека! З тебе глузуватимуть!
— Чого б це з мене глузували! — відповідає Сікстен. — До твого відома — всі так ходять.
— У зимовому вбранні? — дивується тато.
— Так, — відповідає Сікстен. — Я більше нічого не знайшов. Ти, мабуть, нічого не помічаєш. Бо цілими днями тільки спиш. Це справді найкраще з усього, що було, тату.
Тато усміхається і зітхає так голосно, що, здається, наче то хтось відчиняє двері автобуса. Він не зводить ніжного погляду з Сікстена, який запихається шинкою.
— Йо-йой, — каже тато. — Мабуть, тобі цього буде мало? Хочеш іще чогось?
— Може, підсмаж яйце, — відповідає Сікстен.
Тоді тато виймає з холодильника яйце. Він розбиває його на сковороду. І поки дивиться, як на вогні загусає білок, Сікстен устигає перекласти на татову тарілку більшу частину своєї порції. Потім дожовує останній шматок. Тоді підводиться.
— Ну, мені вже пора йти!
— А яйце?
— З’їж його сам, тату.
Якусь мить Сікстен стоїть на порозі. Він розстібає верхні ґудзики на лижних штанях. Глибоко вдихнувши повітря, він з усіх сил намагається вдати з себе щасливу людину.
Потім Сікстен вибігає на осоння.
Він підстрибцем петляє між автомобілями на паркувальному майданчику, а за плечима в нього трясеться рюкзак. Сікстен вистрибує, як веселий маленький кенгуру, бо знає, що тато дивиться на нього з кухонного вікна. Так він дострибує аж до Юнте.
Юнте — Сікстенів найкращий друг, на два роки за нього старший. Він завжди чекає Сікстена біля таблички паркувального майданчика на своєму чоловічому чорному велосипеді. Юнте вже стоїть і примруженими очима дивиться на Сікстена з-за товстих скелець окулярів.
— Привіт! — каже він. — Ти запізнився! Сідай до мене на велосипед і поїдеш, як король.
— Ти здурів, — сопе Сікстен. — Я без шолома. Тато цього не переживе.
Їм доводиться котити велосипед до повороту, і лише там Сікстен сідає на багажник.
— Це вам сьогодні загадали тепло вдягатися? — питає Юнте, коли вони мчать з пагорба до центру на такій швидкості, що вітер куйовдить їм чуби.
— Ні. Це єдине, що було чисте. Поламалася пральна машина.
— Чого ж ти не сказав про це своєму татові?
— Казав! — зітхає Сікстен. — Але ж ти знаєш, який він.
Так, Юнте знає. Далі хлопці якийсь час їдуть мовчки.
Вони минають хімчистку й квіткову крамницю. А тоді — мчать повз крамницю Сліпого Свена, якому Юнте часто допомагає після занять. Що ближче до школи, то більше пітніє Сікстен.
— Чорт, мене засміють, — зітхає він.
— Дурниці, — каже Юнте. — Ти думаєш, Бетховен дуже переживав, у що був одягнений?
— Мабуть, Бетховен не носив лижних штанів, — відповідає Сікстен.
Та коли вони завертають на шкільне подвір’я, де біля флагштока стоїть усміхнена Емма, Сікстен все-таки вдає, що він Бетховен.
КОРОВ`ЯЧЕ ЛАЙНО
У класі Сікстен боїться привернути до себе увагу.
Він сидить, як мишка, у своїх лижних штанях та пропахлому потом светрі і хоче, щоб його ніхто не помітив. На перервах Сікстен тримається осторонь. Весь час ховається в туалеті й п’є воду.
Але на останній перерві Сікстен не встигає сховатися. Бо Емма просить його допомогти їй полічити гроші, які вони зібрали на квіти для вчительки. Коли він виходить у коридор, там уже стоять Бобо, Арне та Мікаель Бурфош.
Вони загиляють носаками по футбольному м’ячу, який Бобо носить із собою. І гатять ним по стінах. Але коли з’являється Сікстен, вони ціляться по ньому.
— Мішень — Сікстен! — кричить Бобо і щосили б’є по м’ячу.
Той пролітає дуже близько від Сікстенової голови. А потім Арне та Мікаель Бурфош теж б’ють. Бо вони завжди роблять те, що й Бобо.
Однак ніхто в Сікстена не влучає, і він таки добігає до дверей туалету. Поки він біля них стоїть, Бобо прицілюється.
— Хапай його! — реве Бобо й загилює м’яч.
Сікстен трохи відступає вбік. Тоді відчиняє двері, щоб у них залетів м’яч, а сам забігає слідом і замикається.
Він чує, як Бобо грюкає в двері.
— Що ти в біса надумав? — репетує той.