— Привіт, Сікстене! — гукає тато Юнте.
А мама, коли вони її минають, махає їм шкарпеткою.
Вони заходять до кімнати Юнте.
Кімната затишна. На одній стіні висить фотографія Бетховена — та, де в нього скуйовджене волосся, — і Мадонни в корсеті. На письмовому столі стоять шахи, глобус і друкарська машинка. Біля незасланого ліжка — аудіосистема.
— Пограємо в шахи? — питає Юнте і прибирає із столу якісь папери.
— Ні, — відповідає Сікстен. — Не можу. Мені треба бути вдома, коли дзвонитиме тато.
Юнте сідає за письмовий стіл. Він морщить лоба.
— Так не годиться, — каже він. — Ти ніколи собі не належиш. Невже він думає, що ти мала дитина?
— Не знаю, — мимрить Сікстен. — Такий він уже є.
— Просто йому треба одружитися, — каже Юнте.
— Навіщо?
Сікстен витріщається на Юнте. Але Юнте відводить очі. Він дивиться на Мадонну, бо вона для нього найкрасивіша жінка в світі.
— Йому треба одружитися зі справжньою жінкою, — каже він.
— Ет, викинь це з голови, — каже Сікстен. — Він не хоче одружуватися. Він уже був одружений.
Але Юнте не з тих, що поступаються.
— Тоді він дасть тобі спокій, — веде своєї він. — Бо матиме інші клопоти. І тобі не доведеться весь час бути біля нього.
— Йому байдуже до жінок. Справді, — каже Сікстен.
— Просто він не зустрів підходящої, — каже Юнте.
Потім він обертає глобус. Так ніби хоче показати на ньому підходящу для тата жінку.
— А як йому її зустріти? — питає Сікстен.
— Ми щось придумаємо.
Але цього вечора вони нічого не придумують. Бо Сікстен уже поривається іти додому. Та Юнте хоче, щоб він послухав його новий вірш.
А той вірш доволі довгий.
Юнте починає налаштовувати мікрофон і крутити ручки на аудіосистемі. Він хоче, щоб голос із гучномовця звучав як належить — цебто був схожий на приглушений голос справжнього поета.
Сікстен усідається на ліжку зручніше і чекає.
— Вірш називається «Ніколи», — каже Юнте.
А потім починає читати.
— Як тобі? — питає Юнте, коли закінчує читати.
— Здорово, — каже Сікстен. — Але мені пора йти.
Сікстен біжить цілу дорогу додому. Бо він поспішає. Уже посутеніло. А він забув повісити випраний одяг.
Тільки-но він відчиняє вхідні двері, дзвонить телефон.
Сікстен знає, хто це.
ТАТО НЕ ХОЧЕ ТАНЦЮВАТИ
Сікстен і тато запізнюються на збори з нагоди закінчення навчального року. Бо Сікстенові довелося ще й сушити одяг, який він учора виправ.
Він сушив його феном. На щастя, фен ще не поламався.
— Ти вже скоро? — гукає тато.
— Скоро, — відповідає Сікстен.
Коли Сікстен із татом заходять у клас, там уже співають «Пора квіток надходить». Вони стоять у дверях, а Емма в цей час збирає у всіх квіти, щоб подарувати вчительці.
Емма вбрана в кофтину з торочками й поношені джинси.
Такою Сікстен її ще ніколи не бачив.
— Це від усього класу, бо ми всі збирали гроші, — каже вона вчительці.
— Так, назбирали десять крон, — додає Бобо.
Батьки сміються. Атож, шкільний рік уже позаду, і тепер їх легко розвеселити. І вчительку також. Вона радісно всміхається, притискаючи червоні троянди до своєї квітчастої сукні.
— Дякую, — каже вчителька. — Дякую вам усім.
Аж тут вона помічає Сікстена та його тата, що стоять біля дверей. Сікстен — в одному черевику. А тато — в уніформі водія автобуса.
— А от і Сікстен, — каже вчителька. — Це він намалював цю чудову корову.
Вона відступає трохи вбік, щоб усі могли побачити корову.
Під задраним угору хвостом корови було написано БОБО.
А намальована стрілочка показувала вниз — на невеличку брунатну купку.
— Ось і все, — каже вчителька. — Можете йти купатися й засмагати. Бажаю вам приємних літніх канікул!
І діти підводяться. І разом зі своїми батьками йдуть потиснути вчительці руку. Лише Бобо швиденько вшивається. Арне та Мікаель Бурфош слідом за ним.
— Може, вже підемо? — питає тато.
— Ні, спершу попрощаємося з учителькою, — відповідає Сікстен.
Тато стає в чергу. З самого краю. Перед ним, тримаючись за живіт, стоїть Еммина мама. Потім підходить Емма і стає біля Сікстена.