Анастасія Нікуліна
Сіль для моря, або Білий Кит
Пролог
«Ятебе…» — Чоловік дратівливо стиснув олівець у пальцях. Це було важче, ніж він думав. Весільна клятва, хай їй грець! Нумо, хлопче! Згадай, вона ж хороша… Має бути щось добре між вами. Мусить!
Чоловік у світло-зеленій сорочці відсунувся від столу й відкинув голову на спинку крісла. Каштанове волосся, темні очі, зграбна статура… Він чортихнувся. Хоч що уявляй собі, а в голові все одно інша. Ластівка… Рвучко підсунувся до столу, витягнув чистий аркуш зі стосу паперів і став гарячково виводити літери.
«Я кохаю тебе, ластівко. Від першої хвилини й до останньої. Я готовий на все, щоб повернути тебе».
Вдих-видих. Закреслити останні два слова.
«Я готовий на все, щоб зробити тебе щасливою».
Це вже краще! Чоловік писав, мов заведений, аж поки не побачив, що рука вивела чуже ім’я наприкінці. Він мусив скласти обітницю для своєї нареченої Інги. Так, це були слова кохання: щирі, справжні, все, як вона хотіла, однак призначалися вони не їй. Збрехати зараз — зрадити пам’ять про все. Чоловік розстібнув верхній ґудзик на тугому комірці. Дихати одразу стало вільніше.
Господи, це ж Інга не давала йому дихати! Її любов душила вже який рік, а він терпів і мучився, боячись образити. Він увесь час жив у страху, що зробить щось не так. Її любов укупі з його почуттям провини повільно заганяли в глухий кут, перетворюючи на безвільну маріонетку. Чоловік уявив усмішку Інги і ледь не сплюнув від огиди. Вона йому набридла. Як же вона набридла! Усім: починаючи від слинявого поцілунку вранці й до нічного масажу із задушливими пахощами слизьких масел.
Коли все дійшло до весілля? Як він пропустив це між першим і другим за вечерею? І тепер він має написати, що кохає її? Чоловік підвівся та став міряти кімнату широкими кроками. Він цього не зробить. Більше він цього не хоче. Все це було величезною помилкою. Інга плакатиме. Вона точно плакатиме! Треба зробити так, щоб не бачити її сліз, інакше він знову дозволить натягнути зашморг собі на шию. Чоловік зупинився коло вікна й забарабанив пальцями по підвіконню. На склі вже були помітні плями, крізь які сіре небо здавалося ще похмурішим. Весна, чорт забирай! Сірі фасади старих будинків із облущеною фарбою, сірі дерева, сірий асфальт із проваллями ям, схожими на дупла в гнилих зубах. Усе сіре — як його життя! Вітер швиргонув необрізаний кабель від кондиціонера на стіну, і чоловік здригнувся від нав’язливого стуку. Написати їй листа! Нехай зненавидить його, нехай поливає брудом! Що завгодно, аби не повертатися…
Чоловік згорнув перший папірець і поклав його до кишені ретельно випрасуваних брюк — теж Інжина робота. Він усміхався: нарешті зможе влізти в прості джинси без істеричного «Скинь це негайно!» і забуде про всі ці краватки-метелики. Витягнув новий аркуш і швидко став писати, сильно натискаючи на грифель, щоб не передумати.
«Інго, все було брехнею. Пробач.
Я мушу це сказати. Пишу в листі, бо хочу, щоб ти знала, і не хочу чути, що ти мені скажеш. На все буде одна відповідь: ні. Ні, нічого не можна зробити. Ні, тобі не потрібно змінюватися. Ні, ти не винна. Я сам винен у всьому.
Пробач за те, що ніколи тебе не кохав. З тобою було саме існування, а зараз я зрозумів, що маю ще трохи часу, щоб пожити. У мене було справжнє кохання. Вона і зараз зі мною. Вона в моєму серці. Коли кохаюсь із тобою — бачу її. Коли сміюся до тебе — уявляю її, мою ластівку. Ти не зможеш дати мені небо. Ти не зможеш дати мені свободу. Так, я зрадник, брехун і негідник. Але я так більше не можу. Знайди того, хто сам захоче бути з тобою, а не робитиме це з примусу.
Пробач і прощавай».
Чоловік пам’ятав кожне слово, що написав у тому триклятому листі. Єдиному листі, який він так і не спромігся надіслати. Він саме йшов на пошту за маркою, а в наплічнику за спиною бовтався його нехитрий скарб і відкладені гроші, щоб вистачило виїхати з міста світ за очі, тільки якнайдалі від цього несправжнього життя.
Інга зустріла його біля дверей. Схвильована, розчервоніла, з вологими від сліз очима. Сказала лише два слова: «Я вагітна». Наплічник із жалібним дзенькотом упав на підлогу: здається, там щось розбилося. Чоловік подумав: так розбиваються мрії. Тоді він уперше зрозумів, що більше не потребує неба. За вікном почав сіятися дрібний сірий дощ.
Розділ I. Штиль
— Ти куди? — Голоси підступали зусібіч. Мучителі боляче шарпали за волосся невисоку русяву дівчину й із гиготінням топталися їй по ногах. — Хочеш утекти? Давай, спробуй!