Волосся потім відростало дуже довго, а плями зникли вже навесні, щоб повернутися наступного року — на згинах ліктів. Тоді Ліза не стримувала себе й дерла шкіру до крові — хай краще на руках будуть рани, ніж ті жахливі плями. Мама сварила її й просила не робити цього, але як можна витерпіти цю жахливу сверблячку, через яку вона навіть спати не могла? А коли розчісувала — біль вгамовував свербіж і можна було нарешті заснути.
Мама посадила її на жорстку дієту, а руки мазала смердючою чорною маззю. Здавалося, все навколо пропахло цим страшним запахом. Ліза зіщулилася — дієти вона не любила. Адже її знову повністю позбавлять кишенькових грошей і солодощів. То були найжахливіші місяці. Зате все минуло. Дівчина дбайливо погладила плямку і попрохала:
— Будь ласочка, зникни. Зараз же літо. Будь ласка!
Вона сіла на ліжку й відкрила ноутбук. Кит її випередив. Віконце повідомлень нетерпляче миготіло в очікуванні відповіді. Ліза усміхнулася: він завжди писав перший, ніби знав, що зараз їй це потрібно.
— Привіт, сонячна! Як твій день?
— Привіт! Так собі, — дівчина бадьоро застукала по клавішах. — У мене для тебе щось є.
— Покажеш?
— Ага, ввечері, — скоса глянула на шухляду столу Ліза. — Майже готово.
— Інтригуєш? Хочеш, щоб я помучився?
— А ти мучитимешся? — Ліза захихотіла.
— Ще й як! Невідомість — це ж найгірше! Може, ти скажеш? Мені тепло від однієї думки, що ти щось робиш для мене. Знаєш, скільки думок зараз у голові? Не витримаю до вечора!
— Навіть не починай… — Дівчина знала, що ще трішки — і вона здасться. Киту не можна було ні в чому відмовляти, він завжди в усьому брав гору, але робив це так витончено, що йому направду хотілось підкорятися.
— Ну будь ласка, сонячна. Подаруй мені трішки щастя. Я буду чемним, обіцяю.
Ліза знову пирснула. Вона уявила, як Кит дивиться на неї жалібним поглядом кота зі «Шрека». Перед такими очима встояти було неможливо.
— Ну гаразд, умовив. Але тобі буде нецікаво. І ти сам винен! Це малюнок.
— Ого, нічого собі! Люблю малюнки. А що на ньому?
— А це секрет! Тепер точно не скажу!
— Сонячна, ти така загадкова…
Ліза опустила голову. Під руку потрапив пакет із шоколадними хрустиками. Вона вкинула перше печиво до рота і швидко запила ледь теплою колою, з якої вивітрилась добра половина смачних бульбашок. То була найбільша біда під час розмов із Китом. Хоч скільки наливатиме холодненької водички — все одно забуде випити одразу, бо думати про щось інше, окрім як про ті чорні буквочки, що з’являлись у віконечку повідомлень від співрозмовника, було несила. Ліза проковтнула солодкий кусник і відписала:
— Хіба трішечки…
— А ти знаєш, як я люблю загадки? Мій улюблений персонаж — Шерлок Холмс. У дитинстві я часто уявляв себе ним. Такий у кепі, пальто, стильний англійський джентльмен розслідує таємничі зникнення сімейних коштовностей під Різдво. Ха-ха. Малий був такий кумедний!
— Весело!
— А ти? Ким себе уявляла?
— Я скоріше з розряду Шеггі й Скубі зі «Скубі-Ду». Загадки люблю, страшенно ляклива, але продам душу за піцу і сирні чипси. — Ліза на мить замислилася, чи відправляти Киту це повідомлення, але потім натиснула клавішу Enter. З ним вона завжди була справжньою, могла навіть посміятися над собою, бо навіть дурний жарт у його компанії був справжньою приємністю. А ще після цього він завжди писав щось хороше.
— Ха-ха. Жартівниця! Ти весела. З тобою так легко, сонячна.
— З тобою теж! — Ліза поставила смайлик, що весело сміявся.
— Хотів би я почути, як ти смієшся. Думаю, в тебе чарівний сміх. І ще… Я думаю, ти зовсім не схожа на тих двох комедіантів… Ти скоріше…
Ліза нервово совалася на ліжку. Кит починав говорити загадками.
— Хто?
— Скажу ввечері…
— Це помста?
— Ти що? Як можна мститися такій сонячній дівчині? Просто я подумав, що ти теж любиш загадки. Ось тобі моя. Відгадаєш — отримаєш подарунок. Віртуальний, щоправда. Але дуже особливий. Хочеш?
— Хочу, — кивнула Ліза. Звісно, їй хотілось отримати щось особливе від Кита.
— До вечора, сонячна моя.
«Моя». Це маленьке слово на мить перехопило подих і огорнуло теплом. Ліза притулила долоні до щік: ті палали вогнем. Вона не знала, що відповісти, але Кит трактував її мовчання по-своєму:
— Ти не проти, що я назвав тебе своєю? Пробач, якщо образив. Давно хотів це зробити. Ти стала особливою для мене. Віриш?
Дівчина схопилась і швидко застрочила по клавішах:
— Ні, ні! Я не образилась. Просто мені було дуже приємно…