— Зовсім не по-дурному, — знизала Ліза плечима. Що тут такого? Було б цікаво. Це не схоже на звичайні побачення з книжок і фільмів. Хоча Кит і так був дуже незвичайний. Дівчина взяла до рук чашку і машинально зробила ковток, відкривши наступне повідомлення.
— …і поцілувати.
Тепла й геть несмачна нудотно-солодка рідина прослизнула горлом, а Лізу наче пронизало струмом. Вона на автоматі закрила кришку ноутбука, навіть нічого не відписавши. «Поцілувати». Яке коротке слово, але скільки в ньому всього. Вона ні з ким ніколи не цілувалася. А коли бачила поцілунки в кіно чи в мультфільмі — завжди відверталась або ж заплющувала очі. Вона опустила ноутбук на підлогу і розтягнулася на ліжку. Замружила очі. Кит хоче її поцілувати. У животі щось знову залоскотало. Ліза накрила зашаріле обличчя подушкою. Вона теж хотіла, щоб він її поцілував…
Дівчина відсунула ноутбук і стала збиратися. Надягла купальник, зверху натягла довгу футболку до колін, взула шльопанці, склала до наплічника пакет із печивом і пляшку коли. Спустилася сходами, пройшла повз кімнату батьків і на секунду притиснулася вухом до дверей. За ними було тихо. Ліза перевела погляд на підлогу — маминих капців не було — отже, вона вдома. Дівчина нагнулась і зазирнула в шпарину. Мама сиділа на ліжку з книжкою. На носі — окуляри, одна рука на сторінці, друга — тримає горнятко. Можна навіть не заходити — коли мама читала, вона не помічала нічого й нікого, хоч ходи на голові. Все-таки книжка — корисна штука, особливо для мам.
Ліза зайшла до кухні і прочинила холодильник. Велика каструля з холодником. Суп не спокушав. Сковорідка з пловом. Теж холодним. Хоча тато міг їсти його й таким. Він узагалі був усеїдним. Навіть якось втоптав чотири голубці, коли вони були ще в процесі приготування, щоправда, жалівся, що вони були затвердими, і довго сміявся, коли дізнався, що фарш у рисі виявився геть сирим. Але вона не тато. Їй треба або гаряче й готове, або щось таке, що не потребує плити чи мікрохвильовки. Дівчина відсунула шухляду і витягла копчений сир косичкою, принюхалась і відкусила шматок. Сир зник надто швидко, Ліза навіть на мить злякалася, чи не болітиме ввечері живіт, але потім вирішила запити все колою — та все перетравить. А жувати часу не було — дощ пропустить. Дівчина витерла руки рушником і вийшла з дому.
На вулиці було важко дихати. Сильно парило. Жар піднімався знизу, огортав липкою задухою. Хмари на обрії здавалися ближчими до землі. Головне — встигнути добігти до пляжу, поки не почнеться дощ. Вона встигла скотитися до нього доріжкою, коли перша крапля опустилася на щоку. Друга — на вуста. Ліза доторкнулася до губ. Поцілунок Кита був би таким? Легким, злегка вологим й прохолодним? Похитала головою, скинула футболку і зайшла в теплу воду.
Спокійне море на очах укривалося брижами, темніло, ставало непрозорим. Тіло насолоджувалося теплом під водою, але, коли дівчина виринала, щоб зробити вдих, — плечам було трохи холодно. Всмак накупавшись, Ліза вилізла на берег.
Аня з’явилася на березі наче нізвідки. Вона тримала над головою велику веселкову парасольку, і маленькі крапельки, що стікали по краях, видавалися прозорими намистинами, нанизаними на довгу волосінь. Вони злегка затуляли Анине обличчя й водночас не намагалися його сховати. Ліза згадала про ранковий провал із дзеркалом і насупилася:
— Уся оця любов до себе — цілковита маячня, — роздратовано промовила дівчина, підійшла ближче й підставила обличчя дощу. — Більше я в це не повірю!
— А ти намагалася? — Аня відразу ж підхопила розмову, наче знала, про що думає дівчина.
— Так! Багато разів казала собі, що я гарна і що люблю себе. — Ліза пригадала дзеркало й струсила краплі зі щік. Безглузде скельце. Чому воно не могло показати те, чого їй хотілося більше за все на світі?
Жінка усміхнулася і склала парасольку. Дощ закінчився, але море все ще хвилювалося.
— Говорити — це добре. — Аня притулила парасольку до візка й провела рукою по чолу. Сьогодні її волосся було укладене великою білою черепашкою. Здавалося, якщо притулитися до неї вухом, можна було б почути пісню моря. Вона подивилася на Лізу і стишила голос:
— Але є дещо сильніше.
— Що? — Дівчина дивилася в темні Анині очі.
— Ти повинна в це повірити.
— Повірити в себе?
— Так. Якщо ти в себе віриш, ти можеш зробити все що завгодно.
— Справді? — Ліза видавалася здивованою. Це було занадто просто. А нічого просто так ніколи їй не давалося.
— Усе залежить від твоєї віри. — Аня нахилилася й малювала на піску хитромудрі лінії гострим кінчиком парасольки.