— Із цим іще складніше.
— А ти повір, що впораєшся.
— Я постараюся. — Дівчина дивилася в горизонт і мовчала, набираючись духу. — Знаю, може, це негарно — питати про таке. Але ти не можеш ходити, так?
— Так.
— З дитинства?
— Ні, але надто давно, щоб це забути.
— Мені шкода.
— Мені теж. Але не все так погано. Іноді ми з моїм залізним конем розлучаємося, і я йду. Завжди — в бік моря. Воно кличе мене, і цей поклик сильніший за мою слабкість.
— Як це?
Аня усміхнулася:
— Уві сні.
Ліза розсміялася:
— Точно! Тому ти приїхала сюди? Щоб бачити море не тільки уві сні?
— Так, усе так. Але від цього ще важче — коли море за півкроку від тебе, а ти не можеш його торкнутися. Не можеш відчути його сіль, його гіркоту, глибину. Це боляче. Все, що мені дістається від цілого моря, — це самі лише бризки. Мені вже давно дістаються тільки бризки — дрібні маленькі крапельки. І найчастіше вони висихають, так і не долетівши до мене. Але, — Аня усміхнулася, — краще бути на березі моря, ніж далеко від нього. Якщо заплющити очі, можна уявити, що я не біля моря, а в морі.
Ліза опустила погляд, а потім усміхнулася:
— У мене є ідея! Чекай тут!
— Куди я втечу? — знизала плечима Аня.
Дівчина витягла з рюкзака колу, вилила вміст, який із шипінням увібрався в пісок, потім — забігла в море й набрала в пляшку води. Закрутила кришку й підійшла до Ані.
— Ось!
Жінка взяла пляшку.
— Знаю, на вигляд — звичайна вода. Але це все ще море. Тепер воно належить тільки тобі.
Аня розсміялася.
— Дурість, так? Смійся. — Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.
— Пробач, пробач, — Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. — Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!
Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.
— Нема за що, — усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. — Цікаво, морю подобається дощ?
— Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось з’явилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.
— Що?
— Дощ ніби цілує море на прощання. І тепер воно хвилюватиметься всю ніч і заспокоїться лише на ранок.
— То ось як це… — Мрійливо схилила голову набік Ліза. Кит був би її дощем. А вона — його морем. Вона переступила з ноги на ногу і помітила сірий камінчик, схожий на тулуб кита. Дівчина підняла його і зрозуміла, що знайшла свій талісман.
Додому вона поверталася, трішки пританцьовуючи. В ногах була дивовижна легкість. Вона навіть постояла перед будинком кілька хвилин, щоб перевести дух. Спогади накотилися дрібними дощовими крапельками. Майже рік тому вона опинилася перед ним і збиралася увійти всередину вперше. Тато сказав, що вона може вибрати будь-який дім, і це було чудово. Але Ліза не сумнівалася, коли побачила його.
Простий, але дуже світлий, чистий та охайний із білими стінами й червоним дахом. Два рядочки сходинок навхрест і ґанок із виноградом над головою. Двоє вхідних дверей, вузенький коридор, кухня й велика спальня. А ще сходинки нагору — на другий поверх. І ще одні — на третій із єдиною кімнатою та скошеним вікном. Коли вона залізла туди, відразу зрозуміла, що йти звідти уже не хочеться. Увечері вони пили гарячий шоколад утрьох на ґанку, а на вулиці тарабанив теплий дощ. Виноградне листя росло так густо, що на сходинках не було жодної крапельки. Мама винесла великий плед, і вони накрилися ним із головою. Тато розповідав страшні історії, його голос перебивав барабанний дріб дощу, а Ліза відчувала себе найщасливішою у світі. Чомусь той шоколад був особливо смачний, може, тому що він трішки пах морем і дощем?
Ліза відчинила двері і, забігши (ні — злетівши) сходами до своєї кімнати, насамперед увімкнула ноутбук, прошепотіла: «Я люблю себе!» І написала Киту, тремтячи від власної сміливості:
— Я дуже хочу, щоб ти мене поцілував.
Кит був не в мережі. І очікування його відповіді було солодше за саму відповідь. Вона встигла намалювати своєму талісману очі — зелені, як у кота, — та плавнички. Тепер це було її особисте маленьке щастя. Вона ще довго валялася в ліжку і притискала до грудей подушку, кожні дві хвилини заглядаючи в монітор, але Кит не з’являвся. Зрештою, дівчина заснула із затиснутим камінцем у долоньці, так і не вимкнувши ноутбук.
Розділ IV. Легкий бриз
— Це що таке? — Мама була зла. Украй зла. З рота в неї пахло вареною кукурудзою. Вона кричала просто у вухо. Її брови високо злетіли на лоба. — Я питаю, що це таке? — Вона показувала пальцем на монітор ввімкненого ноутбука.