Ліза увійшла в місячну доріжку, тримаючи голову над водою, щоб не намочити волосся, і попливла вперед. Вона відчувала себе частиною моря. І це було прекрасно. Вона була вільна, вільна від усього. Поплававши трохи, зійшла на берег і повернулася на борт FANTOMа, закутавшись у рушник. Зірки над головою здавалися інакшими, ніж із вікна. Вони здавалися ближчими. Ліза не помітила, як задрімала. Її розбудили крики.
— Лізо! Лізо! — кричав хтось далеко.
Сонна дівчина протерла очі. Темряву розтинали два яскраво-жовті промені ліхтарика.
— Лізо, де ти? Лізо, озвися!
— Мамо? Тату?
Вона впізнала голоси. Чому батьки тут? Невже прийшли по неї? Ліза підвелась і зістрибнула з катера. То вона таки потрібна їм? Очі защипало. Дівчина зрозуміла, що насправді хотіла не втекти, а щоб її повернули. І вони прийшли по неї. То їм не все одно? Вона зробила кілька кроків уперед. Ліхтар засліпив їй очі, і дівчина затулилася долонею від світла.
— Лізо? Ти тут! Лізо!
Мама бігла до неї щодуху, тато ледве встигав за нею. У мами було заплакане обличчя.
— Слава Богу, Лізо! Ми тебе знайшли! — Вона міцно обіймала Лізу. Тато мовчки стояв поруч. — Ходімо додому?
Ліза мовчала й дивилася з-під лоба на маму. Батьки були зовсім несхожі на себе. Вони нарешті її зрозуміли? Може, якщо повернеться, все буде по-іншому? Дівчина здригнулася: з боку моря повіяло холодом. А вдома тепло й можна буде зробити собі гарячого шоколаду… У животі одразу підступно забулькало при думці про шоколад. Ліза глибоко вдихнула і здалася:
— Добре.
Усю дорогу мама міцно тримала Лізу за руку, ніби боялася, що вона знову втече. Тато йшов поруч і час від часу гладив дівчину по голові. Вони поводилися так само, як після того випадку… Хоча ні, тоді вони були ще більш налякані. І вона сама була налякана не менше. Її одразу забрали зі школи і наказали нікому нічого не розповідати: боялися, що історія набере розголосу. Півроку домашнього навчання і психологів, потім — літо, потім ще півроку і врешті — довгоочікуваний переїзд до моря. Батьки вірили, що тут можна буде жити спокійно. Чому школа тут була зовсім інша? Ліза здригнулася. Просто тут не було її. Тієї, хто б за неї заступився. Тієї, хто б її захистив, прийняв, як свою. Чому тут не було нікого, кому можна було б довіряти? Тільки море, Білий Кит і ще — Аня… Чому батьки так швидко забули, як обіймали її і щовечора казали, що захистять її від усього світу? Вони стали злими, Туманівка їх змінила, виснажила. Мама стала частіше зриватися, а тато — замикався в собі. Вони сварилися з нею і між собою. І щоразу важче було знайти шляхи примирення чи навіть бажання знову заговорити. Але зараз… Зараз вони знову були тими, з ким хотілося поділитися. Ліза міцніше стискала мамину руку. Невже все буде добре?
Але вдома все повернулося на свої місця. Мама стала нервувати й підвищувати голос, а батько мовчки стояв поруч, підпираючи стілець. Між ними знову виросла стіна, і хоч би як вона цього не хотіла, зі стіною було краще. Ліза опустила погляд і слухала у піввуха. Однаково, що їй скажуть, — нічого нового вона все одно не почує.
— Про що ти думала, Лізо? — Обхопила голову руками мама. Вона сиділа на стільці й пила валеріанку.
— Я просто плавала, — знизала Ліза плечима. Хоч би що вона сказала, її все одно не почують, то яка різниця? Нащо виправдовуватись?
— А якби ти потонула? — схлипнула мама. — Вночі купатися небезпечно!
— Ні, — хитнула головою дівчина. Наче мама забула, що вона плаває як риба. Навіть смішно. — Ти ж знаєш, що я добре плаваю.
— Тонуть саме ті, хто добре плаває! — Чимдалі більше заводилася мама. Відповіді доньки її тільки розпалювали. Невже вона не розуміє, що так не можна? Як до неї достукатися?
Жінка глибоко вдихнула і спробувала говорити спокійніше, але голос підводив її, постійно зриваючись то на крик, то на шепіт:
— Лізо, ти нас знову налякала! А якби на тебе напали? Знаєш, скільки хворих людей у такий час ходить вулицями? Якби з тобою щось сталося? Що з тобою? В тебе в голові взагалі порожньо? Я думала, ти порозумнішала! Той випадок тебе нічого не навчив?!
— Але нічого ж не сталося! — Ліза скривилася. Мама сама казала ніколи про це не згадувати, і сама ж порушувала власні слова. Як їй вірити після цього?