— Що це?
— А ти відкрий і побачиш, — усміхнулася Ліза.
Жінка погладила тканину й потягнула за шнурок. З мішечка висипалися черепашки різної форми, світло-зелені круглі скелети морських їжаків, панцири крабів, перламутрові половинки мідій, кольорові камінчики й білі шматочки вулканічної пемзи.
— Це мої скарби. — Дівчина дивилася в море. — Я знайшла їх тут. Уранці після відливу можна було знайти навіть морську зірку. Я збирала їх, забиралася на корабель у глибині пляжу і розмовляла з морем, хвилями і вітром. Це як листи від моря, адресовані тільки тому, хто їх знайшов. Ну, тобто мені, — потягла себе за косичку дівчина.
— Чому ти їх віддаєш? — Аня заворожено перебирала скарби, дбайливо погладжуючи опуклості на мушлях.
— Думаю, море надсилає листи всім, — заговорила Ліза змовницьким тоном. — Це як розмова, просто замість слів — камінчики й мушлі. Море — живе, пам’ятаєш, це ти мені сказала… Тому й хоче відповісти. А знаєш, що найцікавіше?
— Що?
— Розгадувати — що саме воно відповіло. Тепер, якщо тобі буде сумно — ти можеш взяти морські листи й розгадувати їх, це ж добре, еге ж?
Аня мовчала, але дівчина відчувала, що в цьому мовчанні було більше вдячності, ніж у будь-яких словах.
Розділ VI. Помірний бриз
До дня народження Лізи залишався ще тиждень, а подарунок уже чекав її на пошті. Батьки чомусь вирішили подарувати його заздалегідь. Звісно, вони могли б і самі забрати пакунок, але мама просто вручила Лізі документи. Мабуть, ще не до кінця вибачила їй невдалу втечу, хоча й розмовляла вже не крізь зуби й усміхалася. Чи просто було шкода грошей. Чи шкода саму Лізу? Зрозуміти маму було важко відтоді, коли вони перестали ділитися таємницями. Останню таку розмову два роки тому Ліза пам’ятала добре. Надто добре, щоб забути. Тоді йшов дощ. Дощ завжди був найкращим часом, щоб ділитися таємницями. Мама дивилася якийсь серіал. Здається, «Гру престолів». І була трохи роздратована, коли Ліза відволікла її — серія саме добігала кінця і довелося зупинитися на найцікавішому.
— Мам, я хочу поговорити.
Раніше треба було просто сказати ці слова, і вони діяли, наче помах чарівної палички: мама відкладала всі справи, і неважливо — були в неї руки в милі, бо Ліза застала її під час прання, чи в борошні — під час замішування тіста. Ці слова означали, що мама зараз належатиме лише їй одній. Тому треба було зважитися сказати тільки ці чотири слова. Далі все йшло простіше. Мама уважно слухала, ніколи не чіплялася до слів і не перебивала, поки Ліза не виговориться. Мабуть, із віком такі розмови просто втрачають сенс…
— Кажи, — склала руки на грудях мама. І хоч вона зараз не скидалася на маму-яка-завжди-вислухає-і-зрозуміє, Ліза повела далі:
— У мене проблеми…
— Я слухаю, Лізо! — уважно подивилася на неї мама.
Дівчина посовалася на стільці:
— Мам, мені тут недобре.
— Перші півроку ти не скаржилася, — скептично гмикнула мама. — Що цього разу?
— Тому, що мені не треба було ходити до школи, — стиснула кулачки на колінах дівчина. — Мені… Важко з однокласниками. Вони мене не розуміють або не хочуть розуміти.
— Знову одне й те саме! Ти не можеш весь час сидіти вдома, тобі треба ходити до школи й закінчити її! А потім буде університет. Як ти там упораєшся? І взагалі — хіба тут немає інших дітей? — звела мама підборіддя. — Ще знайдеш собі друзів!
— Вони мене не приймуть, я знаю, — похитала дівчина головою. Мама не розуміє. Чому?! Чи… Вона просто не хоче розуміти?
— То, може, річ не в них, а в тобі? — Жінка встала й підійшла до вікна. — Ти хоч щось для цього зробила?
— Ну, так… Пробувала…
— Слабо вірю. — Обернулась до Лізи спиною мама. — Ти добре знаєш, чому ми переїхали сюди і чого нам із татом це коштувало. — Спина ледь помітно здригнулася. — Поїхати ми точно не зможемо.
— А мені тоді що робити? — розпачливо стукнула себе по колінах донька. — Я так не можу, ти що — не чуєш мене?!
— Спробуй влитися! У попередній школі в тебе це виходило надто добре.
— Мамо, ти не розумієш…
— Лізо, це ти не розумієш... — Мама обернулася, і дівчина враз збагнула, що розмови не буде. Буде тільки те, що скаже мама, і начхати їй на те, що турбує доньку.
Жінка підійшла ближче і підвищила голос, розмахуючи руками:
— Ці твої проблеми — це просто тьху! Булька з носа! Коли ти думатимеш, що в тебе все погано, згадай про тих, у кого немає того, що є в тебе. Немає батьків, і вони живуть в інтернатах. Немає мобільних, кишенькових! Нічого немає!
— Це не допоможе… — тихо відповіла дівчина.