Якщо цій жінці подобаються такі пледи, вона точно не може бути поганою. Дівчина підійшла ближче. Сонце от-от мало зайти за обрій. Вона скинула сандалі і зайшла в море по щиколотку. Вода була тепла, навіть трішечки гаряча. Як перед штормом. І жодної хвилі — повний штиль.
— Я хочу скупатися, можна? — Ліза несподівано для себе заговорила й озирнулась.
Губи незнайомки не розтиснулися, навіть поза не змінилася. Її руки вільно лежали на підлокітниках. Довгі музикальні пальці не ворушилися.
Ну й нехай! Навіщо їй дозвіл якоїсь дивної жінки? Дівчина стягнула сорочку й шорти й кинулася до моря. Подряпини на колінах відразу нагадали про себе пекучим болем, але вона стиснула зуби і пірнула в солоні хвилі, смішно відфоркалась і стрімко попливла вперед. Тут не треба було довго шукати глибини — вона була вже за крок від берега: оманливо-безпечна. Темно-синій закритий купальник зливався з водою. Плавні розмірені рухи руками й ногами. Так, як у дитинстві навчив тато. Дихати носом, тримаючи його над водою, міцно стулити губи — і ніяких тобі розмов.
Сонце сідало довго. Легкий бриз посилювався, море вкривалося брижами, наче його тривожила людська метушня. Довгі промені ковзали по воді, від чого вона ставала світлою й непрозорою, ніби парне молоко. Плавай собі досхочу — аж доки губи не посиніють. Дівчина дивилась у далину: у штиль вона здавалася безмежною, навіть для такого маленького моря.
— Я поплавала, — радісно повідомила Ліза, виходячи з води. Настрій впевнено торкнувся позначки «чудовий», і ним захотілося негайно поділитися. Хай навіть із цією жінкою, яка несподівано опинилася в місці, де її не мало бути. Спускатися з Тридиву до моря треба було повільно й обережно, ретельно вибираючи місце для наступного кроку. Доріжка була вузькою і дуже незручною для візка. Напевно, їй таки хтось допоміг. Але чого тоді залишив тут на самоті? Наче в сюжеті чудернацької книжки. Дівчина гмикнула: застара вона для «Аліси в Дивокраї», хоч і дивна.
Незнайомка не відповідала. Її мовчання видавалося загадковим. Нараз Лізі стало дуже важливо, щоб їй відповіли. Все одно — що. Вона покусала губи:
— Хоча вам це, напевно, зовсім не цікаво. — Дівчина опустилася навпочіпки й помацала кишені своїх шортів. В одній із них мало бути ще півшоколадки, яку вона не доїла зранку. Пальці торкнулися теплої фольги: трохи підтопилася на спеці. Вона обережно розгорнула обгортку. Рот миттєво наповнився слиною. Ліза задоволено усміхнулась. Шоколад — це те, що треба. Особливо тоді, коли на твоє запитання немає відповіді.
— Ти молодець, — голос у жінки був плавний і тягучий.
— Що? Ой, чорт! — Дівчина від несподіванки випустила шоколад із рук. Ліза притьмом підняла плитку і швидко запхала її до рота, проказуючи про себе дитячу лічилку: «Що недовго лежало, те аж ніяк не впало». Навіть не пережовуючи, вона проковтнула солодощі й знічено подивилась на жінку: ще подумає, що вона якась божевільна… Але почуте здивувало її.
— Я кажу, що ти молодець. — Незнайомка також обернулася до Лізи, і дівчина побачила привітну усмішку на блідому обличчі. На вигляд жінці було років п’ятдесят, але вона здавалася стомленою й виснаженою. — Перш ніж щось зробити, завжди треба питати дозволу.
— Але це ж просто море! — Пісок хрустів на зубах, але сплюнути його дівчина чомусь соромилася.
— У моря — особливо. Ти вже така доросла: хіба не знала, що все навколо живе?
— Море — живе?
— Подивися, воно дихає. — Жінка поклала руку на груди і зробила глибокий вдих. — Ось так: набирає багато-багато повітря в легені й видихає. З кожним видихом хвиля накочується на берег, а з кожним вдихом — знову повертається назад. А ти коли-небудь розмовляла з морем?
— Ну, розмовляла. — Ліза знизала плечима. Звісно, розмовляла. І не раз. Останнім часом лише з морем й можна було нормально поговорити. — Але воно тільки слухає…
— Ні, іноді відповідає. Коли раптом хвилі біля берега посилюються — море не погоджується з тобою й навіть трохи свариться, — жінка усміхнулася. — Насправді тут немає ніякої містики — все зрозуміло. Вдалині пройшов корабель, а хвиля від нього дісталася берега. Утім, так мають думати тільки нудні старигані. — Вона весело підморгнула дівчині. — Тому я впевнена, що море — це жива істота.