— Ти куди? — розгублено гукнув Макс. Хлопець дивився вслід утікачці. Впала в калюжу, то вставай, чого в ній сидіти? Хоча хтозна… Може, в неї щось сталося?
Два квартали до своєї домівки дівчина подолала дуже швидко. Вона зупинилася під дверима, розтираючи по обличчю сльози впереміш із багнюкою. Ліза змогла потрапити у шпарину ключем лише з третьої спроби — руки шалено трусилися. Добре, що вдома нікого не було. Залишаючи брудні сліди, Ліза дошкандибала до ванної кімнати, залізла всередину ванни, не знімаючи ні одягу, ні взуття, й пустила воду. Сльози враз покотилися з очей. Вода повільно змивала грязюку, а дівчина трималася за борти ванни і трусилася від ридань. За що? За що вони так із нею? Вона плакала й намагалася змити із себе болото, змити колючі слова та образу.
Врешті калюжа води під нею стала чистою. Дівчина скинула мокрий одяг у корзину з брудною білизною, туди ж укинула чорнющі кеди. Вона закуталася в довгий махровий халат і піднялася до кімнати. Раптово впала шалена втома. Хотілося просто лягти й забути про все. Вона надягнула шорти та майку, а на мокре волосся намотала рушник. Тільки-но Ліза впала на ліжко, як думки зникли. Вона просто заснула. Цього разу їй нічого не снилося.
Дівчина прокинулася від шуму. Ліза кілька разів кліпнула очима й підвелася. З першого поверху долинали чиїсь крики. Здається, це була мама. Що там сталося? Дівчина зняла рушник і підійшла до дверей, які одразу розчахнулися, відштовхуючи Лізу до стіни.
— Це що таке? — увірвалася до кімнати червона від злості мама. — Ти що, погань, робиш? Я щойно прибирала. Ти бачила килим? Я маю за тобою підтирати? Геть здуріла?
Щоку обпекло ляпасом. Мама схопила Лізу за волосся й виволокла з кімнати.
— Усілася тут! Прибирай! — кричала жінка, кидаючи в доньку ганчіркою. — Інакше я все твоїми речами витру! Більше ніяких тобі поблажок! Годі корчити з себе жертву! Утямила?
— Так, — коротко кивнула дівчина й стала витирати підлогу. Та лиш розвезла по ній бруд. З викрученої ганчірки падали у відро скупі краплі. Підлога мала такий вигляд, наче по ній потопталося стадо брудних буйволів.
— Ні, ти лишень поглянь на неї. Вона ж просто знущається! — Мама відштовхнула Лізу, і вона боляче вдарилася ліктем. — Геть звідси, ідіотко!
— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла Ліза.
— Що ти там бурмочеш?
— Ненавиджу! — підвищила голос Ліза і спідлоба подивилася на маму. — Я тебе ненавиджу!
Вона вибігла з дому, гучно хряпнувши дверима. В голові сполоханим птахом просилася на волю тільки одна думка: море. Ноги самі вели її до моря. Вона прибігла до Тридиву, спустилась на берег і зупинилася, впершись руками в коліна, важко дихаючи. Ще вологе волосся затуляло очі, кучерявлячись на кінчиках. Сонце голубило потилицю гарячим долонями, але Ліза тремтіла. Їй чомусь стало настільки холодно, аж до сиріт на шкірі. Шелестливе дихання моря заспокоювало, врівноважуючи власні подихи.
— Ти сьогодні пізно, — Аня вже була там.
— Добре, що взагалі прийшла, — буркнула дівчина, підходячи ближче. — Ненавиджу це! Ненавиджу всіх!
— Усе, що з нами трапляється, — на краще. — Жінка наче не чула її злих слів, не відчувала розпачу в її голосі.
Ліза скривилася й вигукнула:
— Брехня!
Хіба Аня могла знати напевно? Хіба те, що її обзивали однокласники, — на краще? Чи те, що мама злиться? Маячня! Їй раптом захотілося сказати щось зле, образливе, щоб Аня нарешті зрозуміла, що цей світ не такий хороший, і все не на краще… Вона вже розтулила рота, слова підступали до горла, як блювота, від цього в роті ставало гірко, але в останню мить перевела погляд на Анині ноги. Сьогодні вони були без пледа — вузькі ікри-патички могли належати підлітку, але не дорослій жінці, і аж ніяк не Ані. Ліза закашлялась, але з кашлем гіркота зникла, натомість прийшло каяття. Жінка не зробила їй нічого поганого, навпаки — щоразу намагалася допомогти. Вона ні в чому не винна. Ліза стиснула зуби. Якщо вона дозволить собі зриватися на Ані — буде нічим не краща за однокласників. Вона зробила глибокий вдих. Згадала, як читала в одній книзі: якщо заспокоїти дихання, прийде спокій. Зараз їй було це вкрай потрібно — спокій. Дівчина опустила погляд і прошепотіла:
— Пробач, я не хотіла кричати… Просто я думаю, що це неправда…
— Правда. Просто ти ще в цьому не переконалася. На все свій час, треба просто почекати.
— Чому я завжди мушу чекати?! — викрикнула Ліза і затнулась. Перевела подих і спитала вже спокійніше: — Чому не можна все отримати відразу?
— Інакше буде нецікаво. От уяви собі, що в тебе є тонна шоколаду. Ти будеш його їсти і рано чи пізно тобі стане зле, тебе буде нудити і, врешті-решт, виверне. І ти ненавидітимеш те, що завжди любила, і себе за те, що не змогла стриматися.