Ліза була гарна й добра дівчина. Все змінилося два роки тому, коли через дурну смерть однокласниці — чудової дівчинки, хто б міг подумати! — вони дізналися, чим насправді жила їхня донька. Вони тоді страшенно перелякалися. І ще більше — коли Ліза розповіла, що на власні очі бачила, як однокласниця помирала, ба більше — зняла все на відео. На сімейній раді відео вирішили видалити, а Лізі суворо заборонили будь-кому про це розповідати. Налякана донька пообіцяла. Вона поводилася дуже тихо. За півроку це почало лякати. Психологи радили змінити оточення, і тоді вони наважились на переїзд. До моря, яке так любила донька. Довелося покинути гарну роботу, продати будинок. Та вони це зробили заради того, щоб їхня донька нарешті ожила. Їй навіть дозволили перші півроку просто пожити, без школи, на домашньому навчанні. І що вони зрештою натомість отримали? Донька ще більше замкнулася, огризалася і кричала, додому приходила пізно, нічого не розповідала про себе, згодом почала прогулювати уроки й геть відбилася від рук. Андрій та Світлана не впізнавали Лізу. Намагалися достукатися до неї, розмовляли з учителями, але ті розводили руками і казали: важка дитина, потребує виховання. Тривалі розмови подружжя завжди закінчувалися одним і тим самим бідканням:
— Ну чому вона росте такою? Ми ж усе для неї робимо! Хотіла новий телефон — купили! Хотіла ноутбук — купили! Чого їй ще бракує? — голосила Світлана, витираючи сльози.
— Я не знаю, — обіймав дружину за плечі чоловік.
— Не можу збагнути, що з нею коїться. Вона стала зовсім чужою.
— Може, знову потрапила до поганої компанії? Вона ж не була такою.
— Не була.
— Може, вік?
— Я не знаю, що з нею робити!
— Не переживай, люба. Ми впораємося. Ми допоможемо нашій маленькій дівчинці, навіть якщо вона буде вважати нас найгіршими батьками у світі.
— Я не хочу бути поганою.
— Ми надто її розпестили своєю любов’ю й увагою, розумієш? Вона тепер думає, що їй усе можна. Але цього не буде. Ми були надто м’якими з нею. Нам треба навчитися бути суворішими до себе й до неї. Може, це врятує ситуацію.
— І що ти пропонуєш?
— Карати. Мій батько карав мене ременем, і це було єдине, що мені допомагало.
— Але Ліза — дівчина!
— Не переживай, я добре знаю свою силу. Їй не буде дуже боляче.
— Гаразд. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, я згодна.
Перетворення з добрих батьків на злих відбулося не так тяжко, як вони думали. Світлана почала помічати за собою, що вже не стримує крику, якщо Ліза робить щось не так. Вона почала боятися себе, але Андрій заспокоював її, казав, що це нормально.
Ступінь агресії чимдалі зростала, бо й тепер вони не могли впоратися з Лізою. Світлана не помітила, як стала кричати не лише на доньку, а й на чоловіка, а той у відповідь мовчав і частіше замикався в кімнаті з книжкою в руках чи ноутбуком. Дратівливість накопичувалася, крики перетворилися на звичку, а стіна між батьками й донькою поступово виросла в непробивний мур. Зі злістю було легше переживати негаразди, злість стала порятунком від образи на себе, на близьких, міцно вкорінюючись навіть у думках.
Однак за кілька місяців усе змінилося — донька раптом стала старанною ученицею, приносила зі школи щоденники з високими оцінками, сиділа над підручниками й мало гуляла. Андрій та Світлана обмінювалися задоволеними усмішками — вони впоралися. Ідилія тривала до середини весни, поки Світлана не вирішила зайти до школи. Але замість захоплених дифірамбів класна керівниця відкрила їй гірку правду:
— Ваша Ліза прогулює школу. Оцінки — гірше не буває, самі подивіться.
Світлана була в шоковому стані, картковий будиночок миттєво розвалився.
— То чого ви мовчали?
— Я розумію. Нова школа, новий колектив, важко звикнути. Але ви повинні щось із цим робити! Я постійно писала в щоденнику, викликала вас до школи!
— Але в її щоденнику були тільки хороші оцінки і жодних записів.
— Ви впевнені, що дивилися в правильний щоденник?
Жінка повернулася додому геть вибита з колії. Очі застеляла злість на дочку й образа на себе — Ліза обманювала їх, брехала, постійно брехала.
Світлана завжди хотіла бути ідеальною мамою. У голові постійно крутилася сотня думок: чи добре донечка одягнена, чи добре нагодована, чи здорова, чи все в неї гаразд. Сотня запитань потребувала сотні відповідей. Ліза завжди ділилася всім із матір’ю, а потім… Чи то запитань побільшало, чи то дівчина просто виросла, проте відповіді стали коротшими й простішими, і останнім часом усе, чого вона могла домогтися, це «все нормально». Все нормально? Збоку так все і видавалося, та й навіщо Лізі брехати? Яка ж вона сліпа!