Дмитро втягнув носом солоне повітря і провів рукою по густому волоссю: може, він навіть ще встигне скупатися перед тим, як перейти до справи. Але спершу треба знайти Лілі. Про Туманівку йому було відомо мало: колишня база катерів, море, скелі, житлові будинки, школа, медичний центр. У ній навіть не було жодної пристойної багатоповерхівки! Але тут жила його сонячна дівчинка.
Чоловік витягнув фотокартку з дипломата й машинально потягнувся до шиї, щоб перевірити, чи добре сидить краватка. Зупинив руку на півдорозі. Однак він так і не звик до свободи. Минуле тримало надто міцно. Але нічого, він змусить його відпустити себе. А ось і та, хто може допомогти йому. Він побачив, як повз зупинку пройшла худорлява чорнява мала з трішки припухлим обличчям. Чоловік начепив осяйну усмішку і гукнув:
— Дівчино, можна хвильку вашої уваги?
Чорнявка налякано обернулася, але швидко заспокоїлась, побачивши незнайомця.
— Ви до мене? — нервово облизала вона губи.
— Так-так, до вас. Мене звуть Павло Володимирович, і я вперше у вашому містечку. І мені страшенно потрібна ваша допомога.
— Яка?
— Я шукаю одну дівчину. В мене є її фото. — Він помахав дипломатом. — Може, це ваша подруга?
— Ну, я тут усіх знаю.
— Це чудово, — закивав головою чоловік, показуючи знімок, з якого на неї насторожено дивилася Ліза. — Ось, впізнаєте?
Юля неоднозначно кивнула. Нащо йому знадобилася жирна? З відкритого дипломата запахло вареними яйцями. Нудота підступила до горла. Вона знову облизала губи.
— То знаєте цю дівчину?
— А… Так… Моя однокласниця. — Юля намагалася глибоко дихати, щоб відігнати нудоту.
— Я — викладач у коледжі мистецтв. Вона перемогла в нас у конкурсі кращого малюнка. І я приїхав сюди, щоб особисто передати їй приз.
— І що вона виграла?
— Путівку в краще життя, — усміхнувся чоловік.
— Навчатися її до вас покличете? — Юля заздрісно насупилася. За нею ніхто не приїздив із сусіднього міста. Живіт знову скрутило болем. Близнючка скривилась і сховала гримасу за посмішкою. Вийшло кривувато, але, здається, цьому Павлові Володимировичу було начхати.
Чоловік зробив таємничий вираз обличчя:
— Це секрет. То ти скажеш, де вона живе?
— Цією дорогою до кінця вулиці, потім біля продуктового повернете ліворуч — її будинок третій справа. Побачите.
— Дякую, дякую, — Дмитро широко усміхався. Він завжди отримував те, що йому було потрібно. Дівчина обернулася, щоб іти, коли чоловік зупинив її:
— Знаєш, у мене була знайома, схожа на тебе.
— Ви про що? — Юля скосила погляд на чоловіка, який дивним чином змінився на обличчя. Ті самі очі, та сама усмішка, але він уже був інший. Інший голос, інший чоловік?
— Вона була хвора на булімію, — Дмитро говорив буденним голосом, дивлячись крізь співрозмовницю. — Шкода, але вона померла. Я бачу, ти теж на шляху до цього. Бажаю успіху!
Рикун обійшов шоковану дівчину, яка застигла з відкритим ротом, і повернув за ріг. Яка різниця, що казати тому, кого ти більше ніколи не побачиш? Він щось насвистував собі під ніс, крокуючи запиленим тротуаром. Настрій чоловіка стрімко покращувався. Перший постріл — і одразу в яблучко. У нього був ще цілий день і ніч до визначеного часу. Сьогодні Туманівка належатиме йому. Чудове місце! Він втягнув носом повітря й усміхнувся: здається, вночі буде шторм. Дмитро зачепив дипломатом стовп при дорозі, і в ньому щось тихо дзенькнуло. Чоловік переклав валізку в іншу руку й розстібнув ще один ґудзик на сорочці. Зовсім трохи часу — і він відкоркує свою останню пляшку!
Розділ XII. Шквальний вітер
— Слухай, це вже четверте! — Маринка вибила з рук сестри тістечко, і воно приземлилося прямо на сніжно-білу скатертину.