— І що? — з викликом відповіла близнючка. Темне волосся вона заплела у два кренделики з боків і тепер виглядала, наче героїня японського мультфільму.
— А нічого! — Марина тицьнула вказівним пальцем у лоб сестрі. — Не хмур брови, зморшки з’являться! Що — теж жирною хочеш бути?
— Ні! — похитала Юля головою.
— То терпи. Не можна нам, розумієш? На маму подивися, хочеш розтовстіти, як вона?
— Ні, — похитала головою дівчина.
Мама близнят працювала кондитером, тому вдома холодильник завжди заповнювався всілякими смаколиками. Валерія Олександрівна і сама була схожа на пишне тістечко з кремом.
Юля зітхнула. Сестрі легко: зовсім байдужа до солодкого, а ось їй непереливки — відмовитися від солодкого розмаїття вона ніяк не могла.
— А з руками в тебе що? Подряпини якісь, нігті обкусані — страх!
— Не люблю я твої манікюри! — огризнулася Юля.
— А треба! — Сестра поставила руки в боки. — Не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо. Ну, чого ти? Зроблю я тобі щось класне, не переживай! Треба було просто одразу попросити, а не ходити, як казна-що!
— Треба було, — похилила Юля голову. Із сестрою важко було не погодитись. Якщо для всіх вони були однаково рівні, то насправді Маринка головувала. Старша на шість хвилин, сестра була справжнім тираном. Тільки вона вирішувала, що обидві робитимуть, який одяг купуватимуть і навіть яку музику слухатимуть. Не послухатись — означало підписати собі вирок. У дитинстві Маринка просто тягала Юлю за волосся, щипала й копала, поки сестра не приставала на її умови. Вже дорослішою — тиснула авторитетом. Юля переконувала себе, що робить усе так, як хоче сестра, через силу звички і щоб Маринка не ображалася, але в глибині душі розуміла, що вже давно не питала в себе, чого вона сама хоче.
— Ну все, йди вмийся, вся в кремі, замазура, — захихотіла Маринка, витягаючи телефон у яскраво-блакитному чохлі. Пальці швидко пурхали, ледь торкаючись екрана. — І думай відразу, що вдягнеш. Я твою блакитну сукню візьму, чуєш?
Юля зайшла до ванної і замкнула двері на засувку. Добре, що є місце, де можна побути наодинці із собою. Відкрутила кран на повну, щоб шумів, і на додачу — включила на телефоні музику.
— Востаннє. Це — востаннє, — пообіцяла собі. Опустилася на коліна, трохи зігнулася і вставила пальці в рот. Хвиля звично підкотилася до горла. На очах заблищали сльози. Як же їй було шкода себе і свого життя. За що це їй? Щоразу наїдатися до болю в шлунку, не відчувати смаку їжі, головне — щоб побільше, і знову бігти до туалету. Відраза до себе, коли в дзеркалі от-от з’явиться жирний монстр. І щоразу обіцяти собі, що цього більше не буде? Скільки вона ще витримає? Врешті шлунок перестало зводити спазмами, дівчина підвелася, хлюпнула в обличчя холодною водою. Чистила зуби, поки не зник бридкий кисло-гіркий присмак, і втерлася рушником. Юля вийшла з ванної й зупинилася біля столу.
— Чого так довго? — Маринка сиділа, так само втупившись у телефон. Вона підвела голову і невдоволено примружилась, уважно розглядаючи сестру. — В тебе обличчя червоне. Запухло, чи мені здається? Може, алергія?
Юлі захотілося сховатися від чіпкого погляду сестри. Але не можна було. Вона витиснула із себе ніякову усмішку.
— Чекай! — Маринка ляснула себе по коліну. — Ти що — ревіла?
— Та ні, — знизала плечима Юля. — Просто вода гаряча.
— А-а, тоді добре, — усміхнулася Маринка. Вона відчувала відповідальність за свою недолугу сестру. Це ж треба бути такою аморфною. Як амеба! Все їй треба пояснювати й розжовувати по сто разів. Що б вона без неї робила? — А то я вже подумала було… Неважливо! Зараз я із Сашком домовлюся і підемо гуляти. — Дівчина знайшла у списку контактів номер рудого і з усмішкою стала розглядати фотографію. Зараз вона напише йому…
— Марин, тобі не набридло? — Голос сестри звучав тихо. Юля дивувалася своїй сміливості. Вони ще ніколи не розмовляли про Сашка. Це було табу.
— Набридло — що? — розсіяно перепитала Маринка. Вона саме обирала, який смайлик додати в кінці: поцілуночок чи краще підморгування?
— Ти ж знаєш, тобі з ним нічого не світить, — обережно почала сестра.
Маринка схопилася:
— Ти нічого не знаєш! Повчати мене надумала? — звела вона брови. Її тиха аморфна Юля надумала бунтувати? Оце вже новина!
— Сашко несерйозний. — Дівчина не відводила погляду. — Він бачить, що тобі не байдужий. Грає твоїми почуттями і більше нічого.
— Та що ти розумієш? — Очі сестри підступно заблищали. Юля казала те, про що вона й сама знала. Сашко справді тільки жартував і сміявся, жодного разу навіть не провів додому. Навіть тоді, коли здавалося, що він от-от зробить перший крок, — відступав на два назад. Рудий не давав до себе підступитися, але вона все одно вірила, що зможе привернути його до себе. Він їй подобався з першого класу: дотепний, яскравий, веселий, завжди в центрі уваги. Хотілося весь час просто бути поруч із ним. Коли симпатія переросла в кохання? Перше, справжнє… Його компанії було замало, хотілося прогулянок удвох, щирої розмови на березі моря. Тридив, захід сонця — романтика. От чого йому бракувало? Вона ж не страшна. Тільки поклич… Йому точно не було зовсім байдуже. Принаймні ця думка давала бодай якусь надію. Повинна бути причина. Нерішучість чи щось іще… І Юля це мала знати! Навіщо було казати вголос? Хотіла зробити боляче? Їй? За що? Але замість того, щоб сказати це, дівчина випалила: