Выбрать главу

— У неї ж нікого немає, крім цього Кита, — прошепотіла Маринка. Перед очима стояла Ліза. Вона жодного разу навіть не намагалася захиститися. Може, цього і справді було занадто? Уся злість і ревнощі раптом видалися надуманими, несправжніми. У дівчини мороз пройшовся по шкірі. — Це тому її ніщо тут не тримає, — стиснула вона скроні. Їй стало шкода, до болю шкода цю дурну жирну, яка, виявляється, так схожа на неї.

Сашко вдарився чолом об стіл:

— Слухайте, ми можемо зараз видалити всю переписку, видалити її сторінку, і ніхто нічого не дізнається.

— Так, точно, — підскочив до нього Дан. — Немає переписки — немає доказів. Ніхто нічого не доведе.

— Дурні, Господи, які ж ви дурні! — бурмотіла Юля. — Вона ж померти хоче. По-справжньому! Дійшло? Я з цим не зможу жити.

— І що ти пропонуєш? — запитав рудий. Його руки трусилися, на чолі виступили краплі поту. Мама, мама, мама. Йому ж було всього чотири. Він же ж не зміг би, тоді він навіть не зрозумів, що сталося. А зараз… Що він може зробити зараз?

— Усе виправити… — прошепотіла Юля.

— Що ти там бурмочеш під ніс? — різко запитав Сашко.

— Ми можемо все виправити, — дівчина повторила голосніше. — Піти до неї, поговорити… Якщо не з нею, то з батьками, сказати дільничному… Ми повинні щось зробити!

— Думаєш, вона нас послухає?! — істерично розсміялася Маринка. — Знаєш, ми тут подумали: не треба тобі помирати, все буде добре? Ти хочеш, щоб ми їй щось таке сказали?

— Заспокойся. Нам усім треба заспокоїтися. — Сашко поклав їй руку на плече. Все раптом встало на свої місця. Зараз він міг допомогти, міг усе змінити. — Ми їй усе нормально пояснимо. А не схоче слухати — її проблеми. Нашої провини в цьому вже не буде.

— Дивіться, вона зробить це завтра. Завтра тридцять перше! Чорт, ми що — вночі до неї підемо?

— Ні, підстережемо біля будинку. Там написано — вона стрибати піде. У нас одні скелі, не помилимося. А зараз нам усім треба заспокоїтися й розійтися по хатах.

— Може, Максу подзвонити? — раптом запитала Юля. — Він міг би допомогти…

— Здуріла? — Дан підняв брови. — Він нас за відос приб’є! Його величність не розуміє жартів!

— Так і буде. Не треба його сюди вплутувати, — серйозно кинув рудий. — З якої почнемо вартувати?

— Давайте всю ніч?

— А батьки? — злякалася Юля.

— Скажемо, що влаштували ночівлю, — відмахнулася близнючка.

— Візьміть кави міцної, щоб не заснути, — Сашко знову відчував себе лідером. Він розправив плечі і схрестив руки на грудях. Цього разу він зробить усе правильно. — Вона від нас не втече!

Розділ XIII. Шторм, що переходить у бурю

— Сенс життя — в тому, що є смерть, — Аня повторила слова Лізи і криво усміхнулася. Який чудернацький світ: такі різні люди в різному віці можуть думати цілком однаково. Вона милувалася сходом сонця. Сьогодні, як завжди, — о пів на шосту. Схід сонця був її ліпшим будильником ще з дитинства. Хоч о якій годині вона б заснула — все одно прокидалася не пізніше сходу сонця. Навіть якщо всю ніч проговорила з ним. Жінка опустила голову на руки і примружила повіки. Із заплющеними очима їй все ще було двадцять один. Стільки, скільки під час їхньої зустрічі. Хіба вона, одна з кращих випускниць кафедри східної філології, золота дівчина з великим майбутнім, могла перетнутися з юнаком, молодшим за неї на п’ять років? Між ними була прірва у всьому: захоплення, смаки, друзі, мрії, але чомусь нічого з цього не стало на заваді пристрасті, яка поглинула їх із головою. Вони майже потонули у своєму коханні. Вона — захлинулась, він же зміг виплисти. Чи не зміг?

Учорашній школяр і жінка. Саме так вона їх охрестила після першої зустрічі, коли його образ намертво закарбувався в її серці. Чорнявий промоутер у футболці із суперменом та кумедній кепці з широким козирком вручив їй листівку з мовними курсами, а вона — відповіла йому чистою японською, що може й сама навчити кого хочеш. Хлопець покліпав темно-зеленими котячими очиськами з довжелезними віями й кинувся за нею. Півдороги випитував, куди саме вона його послала китайською. Потім, з’ясувавши, що то була японська, випитував, куди його послали японською. А їй просто не хотілося, щоб він зупинявся. Його голос можна було слухати годинами. Заплющити очі, і голос був матеріальніший за будь-який дотик. Він міг самим лише голосом поцілувати, обійняти й змусити червоніти. Аня весь час переконувала його, що він повинен співати. Та­кому голосу гріх пропадати, а потім гризла себе від ревнощів, коли він став співати просто на вулиці і його миттєво обсту­пили щільним колом нахабні розмальовані дівчиська. Ох, ці дів­чиська завжди крутилися коло нього!