Перше знайомство з його компанією було невдалим. Вона відчувала себе старезною бабцею поряд із тими щебетливими подружечками. Хоча на вигляд їй самій не можна було дати більше вісімнадцяти — без макіяжу на чистому личку вона була природнішою за малих, що прагнули чимшвидше подорослішати. Прірва, яка мала б збільшитись, навпаки, меншала. Його компанія так і не прийняла її, і вони почали гуляти тільки удвох. Знайомити його зі своїми друзями Аня категорично відмовлялася. Стосунки розчиняли її в собі. Вона розчинялась у ньому. Він затулив їй цілий світ. І коли це помітили батьки — було вже надто пізно. Вони виступили проти, о так, ще й як проти. Нащо їхній розумниці здався цей шмаркач? Вони так і не зрозуміли її. Кожне повернення додому починалося й завершувалося сваркою. Вдома у коханого було те саме — батькам не подобалася доросла дівуля, що запудрила мізки їхній золотій дитині. Стосунки ставали тягарем, хотілося звільнитися від усіх і просто насолоджуватися одне одним.
Коли все полетіло шкереберть? Коли він відмовився вступати до університету, мотивуючи це тим, що піде працювати, щоб заробити на пристойне життя? Чи коли вона відмовилася від престижної вакансії помічника перекладача посла Японії в Україні, місця якого так ревно прагнули її батьки? Чи коли сказала, що йде з дому, а в неї відібрали документи і гроші, замкнувши в кімнаті, наче підлітка? Вона думала, що з вісімнадцяти сама відповідатиме за себе, але кайдани батьківської любові були надто міцними.
Тоді вони вирішили втекти в інший спосіб. Він не хотів жити в постійному страху, що їх знайдуть і розлучать. Вона ж воліла бути поруч довше за вічність. І тоді він запропонував відчайдушний крок, що мав перекреслити все і звільнити їх від світу, який не хотів приймати їхні почуття. Чому вона погодилася? Вона бачила перед собою лише його очі, а у вухах дзвенів його палкий голос. Разом, вони завжди будуть разом, а всі нарешті зрозуміють, що ніщо не може втримати їхнє кохання.
Аня закашлялася. Чомусь було важко дихати, ніби легені відмовляли. Вона прислухалась до себе: сьогодні це були геть інші відчуття. В неї вперше нічого не боліло без жодних пігулок.
— То це сьогодні? — прошепотіла жінка в небо. — Цей день — сьогодні?
Вона дістала з шафки білу блузку, яку не одягала жодного разу відтоді, як приїхала в Туманівку, й поклала на підвіконня. Дихати ставало важко. Шкода, що сьогодні вона вже не дійде до моря, зате зможе надивитися досхочу на нього з вікна. Жінка подалася трохи вперед і ледь не впала. Ліза! Аня згадала про дівчину, з якою встигла подружитися на березі моря. Боже, подаруй їй кращу долю! Жінка підняла краєчок матраца і витягла тугий конверт, набитий листами. Вона потримала його в руках, гладячи папір кінчиками пальців, і рішуче потягнулася за ручкою. Вона написала коротку записку і вклала в середину, а на конверті написала: «Для Лізи». Конверт ліг на блузку, раптом стало легше дихати.
— Дитинко, мені було важко розповідати власну історію. Але якщо ти прочитаєш її, можливо, це вбереже тебе від необдуманих вчинків. Хай це вбереже тебе. Не будь такою, як я, — плечі жінки затремтіли. Вона тихо заплакала, зігнувшись майже до колін.
Він не прийшов. Єдиний, кому вона вірила, той, заради кого вона була готова віддати власне життя, — не прийшов. Їй ще ніколи не було так боляче. Вона ридала, а коли сльози закінчилися, вила, кричала і шипіла від безсилля. Аня сама випила цілу пляшку сухого червоного вина, що прихопила для їхнього останнього свята в цьому житті. І потім… Потім — зробила крок уперед. Це був найгірший день у її житті… Хоча ні — гірше було потім.
Вона дивом вижила після падіння. Однак це не можна було назвати життям — радше існуванням. Від травм хребта в неї повністю відмовила нижня частина тіла: вона більше не могла ані ходити, ані стояти. Зате з’явився вірний супутник до кінця життя — її сталевий кінь. Після лікарні вона вмовила батьків відправити її в інше місто, не залишивши жодних контактів. Вона більше ніколи не хотіла бачити того, хто так нагло її зрадив. Зрадив самого себе! В новому місті все було по-іншому. Про роботу в посольстві можна було забути. Зате вона почала працювати репетитором японської по скайпу. Безперебійний інтернет і жодного контакту з зовнішнім світом — ідеальне існування. Вона сховалася у своїй маленькій мушлі від усіх. Телефонувала батькам раз на місяць і не заводила жодних тісних знайомств — щоб потім не було боляче. Коли вона отямилась? У сорок із гаком. Напередодні сорокап’ятиліття у неї почалися дивні болі. Діагноз став більшим шоком для лікарів, ніж для неї. Рак. Невиліковна стадія і кілька місяців на існування. Аня спокійно завершила усі уроки, наче нічого не сталося, і купила собі місце у Туманівці. Кілька місяців вартували того, щоб провести їх біля моря. Море було не проти. Принаймні так здавалося з вікна і з берега.