— Пробач, мамо, пробач, тату! — Власний голос здавався чужим і надзвичайно жалюгідним.
Дівчина затремтіла і зробила крок уперед.
Розділ XV. Сильна буря
Перед очима плив білий кит. Ліза його одразу впізнала — він гордо красувався на всіх задніх сторінках її зошитів. Перші малюнки були відверто слабкі, та пізніше вона навчилася вимальовувати кожну рисочку, вона вдихала життя в кожного кита, але завжди зображала одного й того самого. Якщо лев був царем звірів, то царем моря був кит. Білий кит — володар морської безодні. Але зараз він розгубив усю свою царську велич. Щось було не так. Кит високо вистрибував із чорної води, яка, здавалося, хотіла його проковтнути. Та він пручався. Лізі хотілося гукнути йому: «Борися, не здавайся, стрибай вище, тільки так ти зможеш врятуватися», але з її рота не вилетіло ані звуку. Кит плив до берега. Все ближче і ближче було видно величезні фонтани води.
Ліза розсміялася. Беззвучний сміх був страшний. Від нього не стало ні радісно, ні весело. Як по-дурному. Щоб піти, ми стрибаємо в море, а кити навпаки — мріють опинитися на суходолі. А може, не по-дурному? Може, в цьому вся суть? Може, потім після смерті ми перетворюємося на китів? Чомусь у пам’яті спливла стаття про китів, які викидаються на берег тому, що поранені. Вони відчувають, що можуть скоро загинути, й шукають там допомоги. Чекають на допомогу? Вірять у допомогу? Але чому вони не залишаються в морі?
Кит набирав швидкість. Море позаду нього зібралося у велетенську хвилю. Якщо вона накриє його — він точно не випливе. Він не зможе. Картинка стала каламутною, Ліза намагалася протерти очі, але на них ніби набігла невидима пелена. Крізь неї вона побачила, як із останніх сил кит стрибнув. Він летів над водою, безкрилий, могутній, гігантський і… і беззахисний перед морською стихією. До щему хотілося, щоб він устиг. Щоб не дістався морю. Він зможе, він точно зможе! Пелена стала темною, практично чорною, а потім усе зникло.
Голова розколювалася. Чому так боляче? Ліза зціпила зуби. Хіба біль не повинен був зникнути назавжди? Дівчина торкнулася волосся — пальці вимазалися чимось липким. Ліза піднесла долоню до лиця. Кров? Хіба в мертвих йде кров? Вона спробувала підвестися і глухо застогнала. Тіло боліло й нило. Скільки вона тут пролежала? Думки одна за одною атакували багатостраждальний мозок. Отже, вона не померла. Але чому? Дівчина перевернулася на бік і побачила море.
Відстань від хвилі, що розсипалася в бризках, до місця, куди вона дотягувалася мокрими пальцями, була значною. Здавалося, що по дну йшов велетень: він заносив ногу для кроку, і від поштовху вгору піднімалася чергова хвиля. Видовище жахало й водночас зачаровувало. Хвилі кидалися на берег і переливалися через край намитого схилу, створюючи маленькі теплі пінисті моря, які були зовсім недовговічними — вода просочувалася крізь камені, як пісок крізь пальці.
Море бризкало слиною прямо в обличчя берегу. Здавалося, воно збожеволіло або ж намагалося щось довести з піною біля рота. Горби вдалині здавалися велетнями.
— Я теж збожеволіла, — Ліза не впізнала власний голос. — Це все мені просто ввижається. Або сниться. Точно, це сон — страшний і дуже реальний, і потрібно просто прокинутися.
Вона лежала на самому краю скелі. Перед нею був гострий камінь — об нього вона й спіткнулася. Дівчина підвелася на ноги й почала вмовляти себе. «Давай! Давай! Ти вже це робила! Ти зможеш!» Коліна підгиналися, а ноги вперто стояли на місці.
— Я не зможу, — прошепотіла Ліза. — Кит, я не можу.
Вона заплакала. Море внизу підвивало її сльозам — йому теж було погано. Раптом Ліза завмерла. Як вона раніше не додумалася? Не треба нікуди стрибати. Досить просто зайти в море — щоглибше, подалі. Сил не залишилося зовсім, вона не зможе довго опиратися хвилям, а далі — море зробить усе само.
Дівчина спустилася знайомою стежкою, не втрималася, впала й покотилася вниз, натикаючись на каміння. Залишилося зовсім трішки, давай, боягузко! Ліза підвелася і зайшла в море. Засичала, як кішка, — солона вода потрапила на подряпини. Нічого, скоро все скінчиться. Потерпи, потерпи ще трішечки. Це лише шторм. Звичайний шторм, нічого страшного.
У шторм причал завжди здавався таким кволим і ненадійним, що вона мимоволі здригалася й уважно оглядала кожну дошку, темну й вологу від води. Підходила до краю — від горизонту прямо до неї рухалися темно-сині горбаті спини, наче зграя китів-убивць. Хвилі були просто велетенськими, оптичний обман створював потрібну ілюзію, і Ліза в останній момент міцно заплющувала очі, але хвиля проходила чітко під нею і тим самим кволим причалом, не зачіпаючи його дна. Вона чесно намагалася боротися із собою й сідала на краєчок містка, з побоюванням звішуючи ноги, але хвилі здавалися надто дивними. Вони розбивалися об палі ближче до берега й вибухали сніжно-білими фонтанами. На очах чорне ставало білим, а темрява — світлом. Легкі бризки приземлялися на обличчя, грайливо лоскочучи шкіру.