— Ну, як ти? — спитав Макс. — Трохи заспокоїлась?
Дівчина невпевнено хитнула головою. Вона підняла руку і побачила, що її долоні тремтять. Вона важко віддихалася і витерла обличчя.
— І що з ним тепер буде?
— Батько зробить усе, щоб його посадили після такого. Чому він узагалі напав на тебе?
Ліза зітхнула, повагалася, чи варто розповідати, але, знову глянувши на синець і пластир, нарешті промовила:
— Ми познайомились в інтернеті… Переписувалися десь три місяці. Я не знала, хто він насправді і скільки йому років. Думала, ми однолітки, він навіть прислав мені фотки. Я навіть… думала… — дівчина затнулась, опустила погляд і почервоніла, — тобто хотіла думати, що це можеш бути ти.
— От за це я й не люблю соціалки, — знизав плечима хлопець, наче й не помітивши Лізиного сум’яття. — Ніколи не знаєш, хто там ховається за красивими фотками!
— Я тепер теж, — кивнула дівчина. — Я йому все розповідала: про батьків, про школу. Вірила йому. Навіть думала, що закохалася по-справжньому. Я була така сліпа! Ми мали стрибнути разом зі скелі. Щоб зустрітися в іншому світі.
— І ти йому повірила?
— А що мені було робити? Жити тут було просто жахливо! Я не хотіла, щоб так було завжди, я себе ненавиділа!
— Досить, досить, я зрозумів, — заспокійливо кивнув Макс. — Він просто задурив тобі голову. Ти не винна, чуєш?
Ліза мовчала і почувалася винною. Вона не могла повірити, що сама збиралася стрибнути. Яка дурість — аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити? Гірше вже точно бути не може. То, може, зараз усе налагодиться? Вона сама зможе змінити все на краще…
— Хто б міг подумати, що на морі можна отримати крутий хук справа, — спробував пожартувати Макс, щоб змінити тему.
Ліза усміхнулася й кивнула.
— Тобі сильно дісталося. Болить?
— Не дуже, — похитав головою хлопець. — Знаєш, я добряче злякався, — усміхнувся Макс. — Я вперше боявся не за себе, а за когось. Дивні відчуття, якщо чесно. Спочатку, коли побачив, що ти йдеш назустріч шторму. Потім — коли цей божевільний почав тягнути тебе в море. От як ми з ним боролися і він топив мене — не пам’ятаю, хоч убий! Але, коли подумаю, — мурахи по шкірі: а якби я не встиг?
Дівчина похитала головою:
— Добре, що встиг. Я…
— Не кажи нічого.
— Мовчати — ще гірше. Коли мовчу, знову згадую все це. Скажи, а що ти робив на Тридиві?
— Я приходжу туди іноді — посидіти на скелі, подумати…
— А я сиджу в катері. Сиділа, — виправилася Ліза.
— І ти теж? Дивно, що ми ніколи не бачилися там.
— Дивно…
— Ну, гаразд… Я збрехав. Не хочеться видаватися слабаком. Я приходжу на Тридив, коли мені погано.
— Тобі — і погано?
— А то…
— Не може бути!
— Справді, ідеальний хлопець — ідеальне життя. І від мене всі чекають ідеальних вчинків. Знаєш, як це бісить?
— Ні.
— Отож бо! А море, воно заспокоює.
— І мене…
— Півроку тому мої подали на розлучення. І мене змушують брати участь у цьому балагані: вибирай, з ким залишишся. А я не хочу вибирати!
— А чого ти хочеш?
— Жити. — Хлопець перевів погляд у вікно, за яким яскраво світило сонце. — Просто жити. Грати у футбол. Закінчити школу. Пройти відбір у круту команду.
— Звучить класно! — усміхнулася Ліза.
— Тільки на словах. Батьки вже давно все вирішили за мене. Розписали все життя за планом, від якого мене ламає так, що хочеться кричати. Тато хоче зробити з мене свою копію, попри те, що ми дуже різні. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє ми розмовляли з ним про щось вартісне.
— А мама?
— Мама хоче, щоб у мене все було як слід. Але це в її розумінні — крутий університет, престижна робота, дім, машина і відпочинок щороку на різних островах. Для мене вся ця опіка — як клітка. І вирватися ніяк.
— Ти пробував говорити з ними?
— І не раз! А відповідь така: синку, ти ще малий, щоб думати над такими складними питаннями, — скопіював Макс батьків голос.
Ліза пирснула.
— Розумію, як тобі тяжко. Але не треба відступати. — Дівчина опустила погляд, згадавши розмову з Анею. — Треба вірити в себе!
— Звучить просто, зробити нелегко.
— Справді, — зітхнула Ліза, — я це дуже добре знаю.
— А ти? — Макс нахилився ближче, так, що його обличчя опинилось навпроти її. Дівчину мов жаром обсипало. — Чого б ти хотіла?
У голові промайнули сотні варіантів відповіді. Ліза подивилася в очі, які вперше опинилися так близько.
— Жити. Просто жити.
Усі емоції: страх, жалість до себе, образа на цілий світ — скрутилися в тугий клубок, який вибухнув, коли Макс поцілував її. Здається, це було єдине правильне рішення. І вони вхопилися за нього, щоб остаточно не збожеволіти. Наче поцілунок переніс їх у інше життя, де є лише обійми й прогулянки після заходу сонця. У життя, де немає місця божевільним убивцям — їм залишаються фільми по той бік екрана, і ти ні в чому не винен і не повинен ховатися, а просто існувати, дихати, бачити й відчувати. А те, що відбувається, — то все на краще. Дозволити собі нечувану розкіш: забути і стерти з пам’яті все страшне, щоб іти далі — туди, де все буде якнайкраще.