— Тобі сподобалося? — Макс відсторонився першим і видавався розгубленим.
Ліза мовчала.
— Вибач, якщо це тебе образило…
Дівчина похитала головою:
— Ні, ти що! Це було приємно… Просто я…
— Що?
— Я досі не можу повірити, що ти… Що ми… Чому я, Максе? — Дівчина опустила голову й стиснула краєчок простирадла у руках. — Чому зараз? Ми навіть ніколи нормально не говорили…
— Я не знаю, Ліз, — хлопець знизав плечима. — Не можу пояснити. Я не хотів впускати нікого в свій світ. Але тоді, коли побачив тебе у морі… Ти була наче дівчина з іншого світу… Можеш не вірити, але ти мене зачепила…
Ліза нервово розсміялася.
— То точно! Зовсім божевільна!
Макс усміхнувся:
— Хіба трохи… А коли той маніяк стріляв у тебе, я зрозумів, що не хочу втратити тебе. Може, це й звучить по-дурному… Але, Ліз, я хочу, щоб ти була в моєму житті. Тому не зникай, чуєш?
— І тебе не хвилює, що я… Ну… Жирна? — Ліза виплюнула останнє слово.
Макс пирхнув:
— Яка дурня! Понавигадувала собі і мучишся. Ти — нормальна! Нор-маль-на, чула? І… — Хлопець відвернувся і додав тихіше: — Ти мені подобаєшся саме такою…
— Ти мені давно подобався… — тихо сказала Ліза і весело додала: — Знаєш, я точно запам’ятаю свій перший поцілунок!
— Ну, не зовсім перший…
— Ти про що?
— Я ж робив тобі штучне дихання, — опустив погляд Макс.
Здається, він ніяковів. Ніяковів перед нею? Оце диво! А їй самій було весело. Ліза засміялася:
— Знаєш, я уявляла його іншим. Як у фільмах чи в книжках. Стояти в променях сонця, яке заходить. Так, що видно тільки тіні, і підняти ногу догори… Смішна я… — Ліза повернула голову набік.
— А тут хлопець з фінгалом і стіни лікарні. Романтика! — усміхнувся Макс.
— Класний хлопець.
— Класно, коли це каже така класна дівчина.
Підлітки зашарілися і синхронно опустили погляд.
— Знаєш легенду про Тридив? Ну, чому його так назвали, знаєш? — раптом спитав Макс.
— Ні, — похитала головою дівчина. Присутність Макса страшенно хвилювала. Особливо тепер, після поцілунку, і коли сказав, що вона класна. Від цього хотілося пищати і стрибати до стелі. Це коли б вона була сама в кімнаті. А зараз треба заспокоїтись. А то ще подумає, що вона теж якась божевільна. — Розкажи.
— Колись давно там жив відлюдник, який умів творити дива. Тому і звали його Див. До нього приходили люди з різними проханнями, і він ніколи нікому не міг відмовити — така була його доля. Однак про його силу дізнався лихий правитель. Він наказав доправити до свого палацу відлюдника, щоб той виконував лише його бажання. Двічі слуги приходили і просили відлюдника піти з ними, приносили йому дари, обіцяли золоті гори, але той твердив, що його місце тут. І тоді правитель наказав схопити чоловіка і привести силою, а як пручатиметься — вбити. Та коли його слуги приїхали до скелі, та розкололася надвоє і відлюдник стрибнув просто в урвище, а скеля зійшлася. Але не до кінця — залишилася величезна щілина. Кажуть, що їй більше тисячі років. Відтоді скелю стали називати Тридивом. Відлюдника ніхто не бачив, зате почали казати, що чують, як усередині скелі б’ється серце. І тепер кажуть, що коли ти маєш чисту душу, то вона зробить для тебе три дива. Може, й казочка для туристів, але сьогодні я можу в таке повірити.
— Цікаво, — замислилася дівчина. — Знаєш, корабель, на якому застряг Кит, ну, той божевільний… На ньому було написано FANTOM. Я завжди його так називала. Він був мій. Але хтось виправив назву на FATUM.
— То це була доля?
Хлопець дивився у вікно. Дівчина не відповіла. Усі відповіді залишилися там — у цьому штормі і наче в минулому житті.
— Так дивно, — щасливо усміхнулася Ліза. — Знаєш, учора був мій день народження… І я не знала, що він може бути таким, — вона переплела пальці трохи міцніше, і хлопець стиснув її руку у відповідь.
— Яким? — Макс простежив за поглядом дівчини.
— Дивним. Я хотіла померти, а тепер відчуваю себе щасливою, бо жива. Дякую тобі. Ти мене врятував.