Очі Макса знову опинилися близько-близько, і Ліза відчула теплий подих на своїй щоці.
— Знаєш, я ж не просто так прийшов на Тридив, — зізнався хлопець. — Я б нікому цього не сказав, а тобі скажу. Я хотів, щоб тоді все скінчилося. Просто зайти в море, а там — будь що буде…
Ліза дивилася в темно-зелені очі і все чіткіше розуміла, що той, хто по-справжньому розумів її, весь час був так близько. Чому вона так пізно це зрозуміла?
— Це ти мене врятувала, — прошепотів Макс.
Епілог
Після ночі, як завжди, настав ранок. О пів на сьому Ліза вже була на березі й милувалася хвилями. У заспаному небі світила бліда половинка срібно-білого місяця, так, наче його друга половина сховалася за хмарою. Море було приглушено блакитне із легким зеленим відтінком, горизонт — попелясто-блакитний, а трохи вище — пудрово-рожевий. Вологі камені видавалися важкими. Море ніби струшувало з хвиль залишки сну. Уривки сновидінь на очах перетворювалися на легку білу піну.
— Давно не бачилися, море!
Ліза вийшла на пірс і сіла на краєчку, гойдаючи ногами. Дошки пірса були мокрі, просочені сіллю й вологою, вони довго сохнули. За пірсом море було спокійне, злегка вкрите брижами. Дівчина сонячно усміхалася — вона почувалася вільною. Ще вночі Ліза видалила профіль у соцмережі. Це було найважче і водночас найлегше рішення. Вона ще півгодини істерично сміялася з того, що все найважливіше у світі можна вирішити одним рухом. Однією кнопочкою запустити ракети, одним словом дати надію чи розтоптати почуття. І за цим одним рухом може стояти півжиття або й навіть ціле. Для неї все розділилось на «до» та «після». «До» — стало досвідом. «Після» — стало життям.
Кит виявився фальшивкою. А всі почуття до нього — несправжніми, віртуальними. Боже, яка ж дурна вона була! Вирішила, що він — її доля, тоді як поруч було справжнє щастя. Макс… Думка про однокласника змусила дівчину здригнутися — лоскітливе відчуття метеликів у животі повернулося. Але зараз воно було справжнє — Макс був живий і реальний. А ще реальнішим був їхній поцілунок. Такий, про який вона мріяла, чи навіть кращий!
— Краще бути живим, ніж в онлайні, — сказала Ліза морю.
— Краш-ш-че, — згідно кивнуло хвилями море.
Минулі кілька місяців видалися важкими. Над Китом розпочалося слідство. Потім були поїздки в сусіднє місто, відділок, слідчий Симоненко, заяви і бліде обличчя тата, який був ладен розірвати зовнішньо спокійного підозрюваного голими руками. Навіть коли з’ясувалося, що Білий Кит — це Дмитро Рикун, батько трагічно померлої Лізиної однокласниці, його все одно ніхто не жалів. А він сам наче геть відсторонився від світу — поводився апатично й не реагував ні на умовляння адвоката, ні на погрози слідчого. А потім поліція дісталася до його комп’ютера, де було виявлено страшне листування з іншими підлітками й солідна тека з відеозаписами останніх хвилин життя тих, хто наклав на себе руки, і тут усе закрутилося.
Отже, це був не перший випадок. У соцмережах розгулялася страшна пошесть двадцять першого сторіччя. «Сині кити» — групи смерті, віртуальні спільноти для тих, хто прагнув самогубства. Головували в таких групах так звані куратори й роздавали підліткам чіткі завдання, останнім із яких було заподіяти собі смерть. Справа набула широкого розголосу. Батьки боялися за своїх дітей. Наступною жертвою міг стати будь-який замкнутий чи сором’язливий підліток. У кіберполіції з’явилося чимало роботи. Через профілі в соцмережах вираховувалися IP-адреси, з яких надходили завдання, а за ними, через провайдера, — домашні адреси та прізвища потенційних підозрюваних. Потім — візит додому і протокол обшуку. Кураторами були і чоловіки, і жінки. Більшість людей зізнавалася у скоєному. У ході обшуку в підозрюваних вилучали всю техніку, на якій зберігалася інформація, а в листуваннях із їхніх особистих профілів були зафіксовані надто чіткі заклики до самогубства. Під час допитів з’ясувалося, що своїх жертв куратори обирали за методом спаму: повідомлення з пропозицією почати гру надсилалися відразу ста користувачам, із яких бодай п’ятеро зацікавлювалися. Потерпілими найчастіше були підлітки, позбавлені уваги як з боку батьків, так і з боку однолітків. Вони шукали спілкування, і «сині кити» радо надавали його, вміло маніпулюючи дитячою свідомістю. Такий куратор посідав місце авторитета в житті свого підопічного і легко керував його діями та думками.
За рішенням одного із судів над спійманими кураторами — студентами медичного інституту — їм була призначена вища міра покарання за статтею «Умисне доведення до самогубства»: дванадцять років. Інші підозрювані наразі перебували під слідством.