Анічко, мила моя, рідна! Чому ти поїхала? Чому покинула мене тут?
Так, я винен перед тобою. Я все життя готовий нести цей хрест, але не можна так просто взяти і втекти. Ми могли поговорити і все вирішити. Аню, я задихаюся без тебе, розумієш?
Я пам’ятаю кожну нашу зустріч, ти мені снишся! Щоночі бачу твоє обличчя. І ти часто плачеш. Аню, я б усе віддав, аби ти не плакала. Я б усе виправив. Чому ти не захотіла мене слухати? Чому?
Пробач мене, дурня, будь ласка, пробач. Якби я міг все повернути назад, якби міг усе змінити…
Вічно твій Дімка»
«Моя любове.
Ти ще дозволиш так називати тебе? Я боягуз, знаю, я не можу собі цього пробачити. Але ти можеш, правда? Ти завжди була сильна і добра.
Все ще твій Дімка».
«Це ти у всьому винна! Ти все придумала! Я просто погодився, пішов за тобою, як сліпий цуцик. Так, я радий, що не прийшов. І я б сказав це тобі в обличчя, якби ти не втекла! Це не я злякався — я вибрав життя, а ти злякалася — і втекла! Чому я повинен розплачуватися?
Може, у тебе хтось був? Твої батьки щось не договорюють. Зізнайся чесно, у тебе хтось був? Ти зараз із ним? У тебе ж усе добре, так? Ти щаслива? І в тебе забракло сміливості сказати мені це в обличчя?
Ти ж розумієш, яку дурість ми могли зробити — перекреслити одним махом два життя! На цьому все б скінчилося, крапка, фінал. Вірили в якийсь вигаданий інший світ — нісенітниця. За межею немає нічого і бути не може. Ми б просто зникли, і що це дало б?
Діма»
«Анютко, пробач, я погарячкував. Ти ж завжди прощала мені, так чому не зробиш цього знову?
Я все згадую, як ми вперше зустрілися. А ти пам’ятаєш?
Але ти мені так і не відповіла. Невже я пишу в порожнечу? Не вірю! Ні! Ти читаєш мої листи, знаю, ти читаєш!
Твій Діма»
«Скільки мені тоді було? Шістнадцять? Хіба в шістнадцять ми можемо відповідати за свої вчинки! Визнаю, я любив тебе, я і зараз люблю. І вірю, що ти теж любила. Я знаю, я повинен був прийти туди — це була моя ідея, але якби ти мене не послухала одразу — нічого не було б. Визнаю, я злякався. Ти хоч знаєш, як важко це визнати?
Я поїхав із батьком того ж вечора. Але я шкодував, страшенно шкодував. Та коли я повернувся — тебе вже не було в місті. Чому ти не шукала мене, Аню? Хіба я був тобі не потрібен?
Знаєш, скільки разів я приходив на цей дах? Підходив до самого краю і уявляв, що тримаю тебе за руку. Один раз мало не впав униз. Бачиш, до чого ти мене довела? Я міг загинути через твої дурні вибрики. А ти? Що ти зараз? Сидиш удома в теплому ліжечку і навіть не згадуєш про мене? А я спати не можу — ти мені перед очима стоїш!
Діма»
«Аню, відпиши мені! Невже ти думаєш, що я здамся? Я все одно дочекаюся відповіді. Тоді я не був готовий. Пробач мені. Але я готовий зараз! Повір мені, Аню, повір!
Назавжди твій Дімка»
«…твої батьки кажуть, у тебе все добре. Чому мені так боляче це чути? Що змінилося б, якби я тоді прийшов на цей бісів дах? Що дало б те, коли б ми стрибнули разом? Сіль для моря — це тільки звучало романтично. Ми були б мертвими зараз, Аню, розумієш? Невже ти досі нічого не зрозуміла?
Діма»
«Аню, я знаю, у тебе нове життя, без мене. Але ти теж злякалася. Ти ж не стрибнула, ні? Інакше я б знав. Я б справді знав.
Все ще твій Дімка»
«Аню, пишу тобі востаннє. У мене є дружина. Я щасливий, але мене досі мучить… Мені потрібно тільки одне — пробач мені, будь ласка, і відпусти.
Діма»
«…її більше немає, але вона залишила мені донечку. Я винен перед тобою і перед нею, я не любив її, ніколи не любив. Але донечка… Це інше. Вона чудова дитина, я назвав її на твою честь. Ти ж не проти?
Люблячий Дімка»
«Ти мені мстишся? Аню, відповідай! Це ти?
Діма»
«Я не хочу жити, розумієш, не можу жити без неї!
Діма»