Дан штовхнув у плече Сашка й кивнув у бік Лізи. Дівчина миттю застигла на місці, втягуючи голову у плечі, і спробувала зіщулитися. Але було пізно — її вже помітили. Дан завжди підхоплював кожен жарт і добивав жертву. Він був найзвичайнісінький — темне волосся, темні очі. Побачиш його на вулиці — і навіть не пригадаєш обличчя. Його мама працювала за кордоном в Італії чи Іспанії. А хлопець жив зі старшим братом. Ліза б теж не відмовилася від брата — під його захистом ніхто не посмів би з неї знущатися.
Макс бив футбольним м’ячем об стіну. Від гучного «Бам! Бам!» дзвеніло у вухах. Зеленоокий брюнет давно подобався Лізі. Розумний, гарний, спортивний. Але хлопець на дівчат уваги не звертав, ввічливо приймав боязкі зізнання й відмовляв. Та й до компанії рідко долучався, частіше гуляв наодинці у великих чорних навушниках. Лізі завжди було цікаво, яку музику він слухає. Вона шукала його в соцмережі, але, очевидно, Макса не цікавили такі речі. Або ж… він добре маскувався. А ще хотілося думати, що брюнет потай закоханий у неї і тому відмовляє всім, чекаючи, поки вона сама підійде до нього. Але мрії залишалися мріями. А потім у неї з’явився Білий Кит, і яскравий образ Макса якось потьмянів.
Ліза дістала навушники й увімкнула плеєр, але він лише двічі кліпнув і вимкнувся. Чому саме зараз? Так, головне швидко пройти і не зупинятися. Дівчина зробила перший крок. Серце калатало, як шалене.
«Бам! Бам!»
Зробити вигляд, що вона слухає музику. Голосно-голосно! Так голосно, що не чутиме… Згадай будь-що, будь-які слова. Бодай пісню з реклами! Але в голові було порожньо. Страх наповнював кожну клітину її тіла, вкриваючи шкіру липким потом. Від перших слів Сашка вона здригнулася, наче від удару.
— О, наша корова вийшла на прогулянку! — З гойдалки долинув веселий сміх. Ліза стиснула кулаки. Головне: не зупинятися. Не показувати, що вона боїться. Зараз день, вони не в школі, їм нема чого до неї чіплятися. Вір у це, просто вір, і тобі нічого не буде!
«Бам! Бам!»
— Чуєш, жирний пінгвіне? Чекай, кажу тобі! І куди ми йдемо? — Сашко підбіг ближче й став заглядати в обличчя. Співчутливо запитав: — Вдома їжа закінчилася?
«Для мене ти найгарніша».
— Прошу, дай пройти, — попросила Ліза. Її голос звучав так тихо, що навіть не заглушав сміх близнючок, які не припиняли перешіптуватися й показувати на неї пальцями. Вона завжди ставала головною темою для обговорень, коли опинялася в полі їхнього зору. Ніколи не думала, що популярність може бути такою…
— А що ти мені зробиш, свиня? — Хлопець затремтів від удаваного переляку. — З’їси мене?
— Ти диви, корова вирішила причепуритися. — Марина легенько похитувалася на гойдалці, роздивляючись бездоганний рожевий манікюр на гострих нігтиках. — У цьому сарафані вона схожа на вагітну!
— Ага, ага! Точно! Вагітний жовтий бегемот! — Юля розгойдувалася чимдалі вище, і її слова застрягали десь між зеленим листям.
«Бам! Бам!»
Жирний пінгвін, корова, свиня, бегемот, жирна — вона вже мусила звикнути до цього. Тоді чому було так боляче? Чому вони обрали саме її? І нікого не було поруч, щоб вступитися? Чому дошкульні слова завжди наздоганяли й змушували плакати? А всі влучні відповіді, які б могли поставити мучителів на місце, спадали на думку тільки тоді, коли вже виплакалась і майже заспокоїлась? Як цього позбутися? Як вимкнути звук? Лізі хотілось зіщулитись, перетворитися на дрібну піщинку, щоб її нарешті перестали помічати. Чи закутатися в мантію-невидимку, як у «Гаррі Поттері». Раз — і зникнути, сховатися від усього світу й цих дошкульних слів, які шмагали, наче батогом.
— Саш, відійди від неї! Раптом вона заразна, — засміялася Марина.
— То я що тепер — теж буду жирним? — Сашко підбіг до дівчини й обійняв її коліна. — Врятуй мене, Маринко! Я не хочу!
— І мене врятуй! — Дан миттю опинився поруч. Він кумедно надув щоки.
— Відчепися, дурню! — Маринка відштовхнула Дана й запустила обидві руки в пишне волосся рудого, жартівливо його скуйовджуючи. Сашко показав Данові язика й вужем вислизнув з-під рук розчарованої дівчини. Він перейшов на інший бік гойдалки й гукнув:
— Юлько, хочеш політати? — і став сильніше розкачувати гойдалку. Дівчина задирливо верещала й погрожувала подряпати йому обличчя.
«Бам!»
М’яч ударився об стіну поряд із Лізою й зупинився. Дівчина механічно втупилася в нього. Очі вихоплювали потертий бік: нитки вилізли зі стібків, фарба лущилася — колись цей м’яч був яскраво-синій. А тепер — старий. Але він усе пам’ятав, кожен удар по ньому, кожен гол. І, певно, пам’ятав і її ніс. Ліза машинально затулила обличчя долонею.