— Може, спитаємо у Джил?
Галявина була величенька, тож Лорен не зразу відшукала очима Джил, яка стояла разом з братом на узліссі, поринувши в розмову. Вона щось казала, а Данієль хитав головою.
— Вони заклопотані, — озвалася Аліса. — Починаймо. Все доведеться робити нам — вона точно на багатті готувати не вміє.
Мабуть, так і є, подумала Лорен, а Аліса вже почала діставати казанок, рис і тушонку в м’яких пакетах.
— Пригадую, як у шкільному таборі дала собі слово, що більше ніколи в житті цим не займатимуся, але це як їздити на велосипеді, правда? — заговорила Аліса за кілька хвилин, спостерігаючи, як закипає вода. — Таке відчуття, що нам тільки шкільної форми бракує.
У ніздрі проникав запах евкаліптів і розпалених дров, поруч сиділа Аліса, і Лорен почувалася так, наче вітер здуває порохи зі спогаду тридцятирічної давнини. Табір «Макалластер».
У блискучому рекламному проспекті жіночого коледжу «Індейвор» і досі чимало місця присвячено відділенню, розташованому в буші. Шанс — примусовий шанс — для дев’ятикласниць провести цілий академічний рік у польових умовах. Програма має на меті розвинути характер, стійкість і здорову повагу до австралійської природи. І — як прозоро натякається поміж рядків — утримати дівчат-підлітків від спокус, до яких вони так схильні в цьому віці.
П’ятнадцятирічна Лорен засумувала за домівкою вже з першого дня, а з другого вся вкрилася водянками й комариними укусами. Вона була товстенька, хоча давно вийшла з віку, коли це можна списати на дитячу пухкість. Не встиг минути один довгий тиждень, як прийшло перше випробування — їй зав’язали очі. Тільки який сенс від вправи на довіру, якщо Лорен не довіряє жодній з однокласниць?
Вона знала, що її відвели з табору вглиб бушу: це було очевидно з хрускоту листя під ногами, — але більше ніяких орієнтирів не мала. Може, її лишили на скелі над прірвою чи на краю високого берега, й вона от-от звалиться в річку. Навколо чувся рух. Кроки. Смішки. Лорен простягнула руку в чорноту. Пальці не намацали нічого, крім порожнього простору. Невпевнено зробивши крок уперед, вона мало не гепнулася, спіткнувшись на горбкуватій землі. Зненацька її під лікоть схопила чиясь рука, тверда й упевнена. Щоки торкнулося тепле дихання, а у вусі почувся голос:
«Тримаю. Сюди». Аліса Рассел.
Оце вперше, наскільки пам’ятає Лорен, Аліса заговорила безпосередньо до неї, але голос неможливо було переплутати. Лорен досі пам’ятала суміш збентеження й полегшення, коли Аліса взяла під руку оту тодішню товстунку, з якою ніхто не дружив. А тепер, майже тридцять років по тому, дивлячись на жінку, яка сидить з того боку багаття, Лорен думала, чи не пригадує і вона той далекий день.
Лорен набрала в груди повітря, але не встигла запитати: позаду почувся рух. Поруч виринув Данієль, його обличчя заливало жовтогаряче сяйво.
— Вже й багаття розпалили? Добре.
У слабкому світлі полум’я його зіниці здавалися зовсім чорними. Він уклав Лорен у руку пляшку вина.
— Ось, випийте. Алісо, на два слова, будь ласка.
— Зараз? — і не ворухнулася Аліса.
— Так. Будь ласка, — Данієль легенько поклав долоню їй на спину. Після коротесенької заминки Аліса дозволила йому забрати її від гурту. Лорен провела їх поглядом до узлісся, де вони практично розчинилися в темряві. Деякий час чулося тихе, невиразне Данієлеве мугикання, але невдовзі його заглушили навколишні розмови.
Лорен знов обернулася до вогнища й поштрикала пакети з тушонкою. Готова. Повідкривавши пакети, Лорен додала в кожен порівну рису.
— Вечеря готова, — оголосила вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
У супроводі двох чоловіків підійшла Брі, стискаючи знайдений сьогодні прапорець.
— Побачила його на дереві просто біля стежки, — розповідала вона їм. — Мабуть, ви свій проґавили.
Щоки в неї розрум’янилися, вона попивала з пластянки, яку тримала в руці. Взяла пакет з вечерею.
— Дякую. Як мило.
Вона застромила в пакет виделку — й на її обличчі прозирнуло розчарування.
— Не любиш яловичину? — запитала Лорен.
— Ні, люблю. Все чудово. Я не через це, я просто... — Брі не договорила. — Дуже апетитний вигляд, дякую.
Лорен спостерігала, як Брі куштує страву. Тільки м’ясо, без рису. Лорен здогадалася, що дехто тут уникає їсти вуглеводи на ніч. Кортіло сказати щось ущипливе, але вона припнула язика. Це не її справа.
— Якщо ваша вечеря на смак така сама, як була наша, її бажано добре запити, — сказав один з чоловіків, нахиляючись до Брі. Не встигла вона нічого відповісти, як він долив їй у пластянку вина.
Поглядаючи на них одним оком, Лорен узяла і собі вечерю й усілася на колоді біля багаття. Відкрила пакет. Задивилася на яловичину з рисом. Треба поїсти, подумала вона, а тоді роззирнулася. Ніхто не дивився. Усім було до неї байдуже. Вона відклала виделку.
Раптом їй на коліна впала тінь, і Лорен звела погляд.
— Можна мені взяти? — Бет указувала на пакети.
— Звісно.
— Дякую. Вмираю з голоду, — мовила Бет і кивнула на колоду. — Можна я тут присяду?
Лорен посунулася й за мить відчула, як колода, рипнувши, просіла під вагою Бет. Їла дівчина швидко, спостерігаючи за сестрою, яка була центром чоловічої уваги. Закинувши голову на довгій білій шиї, Брі відпила зі своєї пластянки. Їй одразу ж підлили ще.
— Зазвичай вона не п’є багато, — заговорила Бет з повним ротом. — Алкоголь швидко вдаряє їй у голову.
Лорен згадала про пляшку, яку вручив їй Данієль, і простягнула її Бет, але та похитала головою.
— Ні, дякую, я не хочу.
— Теж не любиш?
— Навпаки — занадто люблю.
— О! — Лорен не зрозуміла, жартує Бет чи ні. Дівчина не всміхалася.
— Не проти, якщо я закурю? — Бет зібгала спорожнілий пакет і дістала пачку цигарок.
Лорен узагалі-то була проти, але похитала головою. Вони ж не в приміщенні — нехай собі курить. Вони вдвох задивилися на багаття. Пляшки потихеньку порожніли, а сміх і розмови гучнішали. Один з чоловіків на мить відірвався від Брі й підійшов до її сестри.
— Позичиш цигарку? — посміхнувся він до неї. Повагавшись, Бет простягнула пачку.
— Дякую.
Він узяв дві: одну застромив до рота, а другу сховав у кишеню. Ще навіть не затягнувшись, він розвернувся до Бет спиною. Лорен бачила, як Бет проводжає його очима: він знову повернувся до її сестри.
— Як тобі в «БейліТенантсі»?
— Нормально, — знизала плечима Бет. — Добре.
Вона постаралася підпустити в голос ентузіазму, але їй не дуже це вдалося. Лорен її розуміла. У відділі архівації даних платня мізерна, навіть як на початківців, а офіс міститься в підвалі. Щоразу як доводиться туди спускатися, Лорен відчуває, як їй бракує денного світла.
— Тобі подобається працювати з сестрою?
— Так, ще б пак, — відповіла Бет, і цього разу ентузіазм був непідробний. — Тільки завдяки їй я взагалі отримала роботу. Вона за мене поручилася.
— А де ти працювала раніше?
Бет метнула на неї погляд, і Лорен злякалася, чи не ляпнула чогось недоречного.
— Та так, не могла знайти роботу.
— А!
Бет затягнулася, видихнула хмару диму.
— Вибачте. Я дуже вдячна за цю посаду. Просто оце все, — вона обвела жестом галявину, — трохи не для мене.
— Та я впевнена, що нікому це не подобається. Окрім, може, Данієля.
Зненацька Лорен згадала про Алісу й підвела погляд. Куточок, де вони стояли з Данієлем, спорожнів; Лорен побачила Данієля на протилежному кінці галявини. Вони з сестрою трохи відійшли від гурту, спостерігаючи за присутніми. Аліси ніде не було.
Долинув віддалений гуркіт грому, всі обличчя звернулися до неба, а розмови притихли. Лорен відчула на чолі першу краплю.
— Піду перевірю, чи сховала наплічник у намет, — сказала вона, і Бет кивнула.
Лорен перетнула галявину й почала пробиратися поміж туго напнутими мотузками. А сестри непогано впоралися з наметами, подумала вона, опускаючись навколішки й розстібаючи змійку.
— Алісо!
Аліса здригнулася. Вона сиділа посередині намету, схрестивши ноги й похиливши голову, а її обличчя заливало неприродне блакитне світло. На колінах у неї лежав мобільний телефон.