— Жіноча група почала звідси, — сказав Чейз. — Маршрут на водоспад у нас навіть не найскладніший. За рік тут проходить п’ятнадцять груп — і ніяких проблем.
— Ніколи? — запитав Фок, і Чейз переступив з ноги на ногу.
— Ну, іноді буває. Часом групи запізнюються. Але зазвичай вони просто відстають, а не губляться. Якщо пройти їхнім шляхом назад, зразу видно, що після останнього привалу вони заледве тягнуть ноги. Не можуть уже нести наплічники.
— Але не цього разу, — промовила Кармен.
— Ні, — похитав головою Чейз. — Не цього разу. На другому й третьому привалі ми залишаємо в замкнених скринях харчі й воду, щоб групам не доводилося всі припаси тягнути на собі. Коли дівчата не вийшли в строк, у буш пішло кілька лісників. Ну, вони знають стежки навпростець. Перевірили скриню на третьому привалі. Не схоже було, щоб дівчата взагалі туди дійшли. Та сама картина була й на другому. Ось тоді ми й викликали поліцію.
Витягнувши з кишені карту, він показав товсту червону лінію, яка широкою дугою вела через північ на захід.
— Ось цим маршрутом вони йшли. Мабуть, збилися з дороги десь отут, — тицьнув він у папір між хрестиками, які позначали перший і другий привали. — Ми майже певні, що вони звернули на стежку кенгуру. Питання в тому, де саме вони зрозуміли, що час повертатися назад.
Фок роздивився маршрут. На папері той здавався легким, але Фок знав, що буш буває оманливим.
— А де йшла чоловіча група?
— Вони почали приблизно за десять хвилин їзди звідси, — тицьнув Чейз на іншу лінію, цього разу чорну.
Першого дня вона тягнулася майже паралельно жіночому маршруту, потім звертала на південь, а закінчувалася на заході, в тій самій точці. — Хлопці вийшли майже на годину пізніше, але мали достатньо часу, щоб дійти до першого привалу. І, схоже, достатньо часу, щоб завітати на кілька келишків у жіночий табір.
Кармен звела брову.
— Таке практикується?
— Не заохочується, але трапляється. Між двома маршрутами пройти нескладно, але завжди є ризик збитися з дороги. І тоді можна по-справжньому загубитися.
— Чому чоловіки затрималися? — запитав Фок. — Наскільки я зрозумів, приїхали ви всі разом?
— Окрім Данієля Бейлі, — відповів Чейз. — Він спізнився на автобус.
— Справді? А пояснив чому?
— Не мені, — похитав головою Чейз. — Він вибачився перед рештою чоловіків. Сказав — справи затримали.
— Ясно, — зронив Фок, знову вдивляючись у карту. — Вони одержують це в день виходу чи...
Чейз похитав головою.
— Ми розсилаємо карти за два тижні до походу. Але вони отримують лише одну карту на групу, й ми просимо не робити копій. Звісно, це неможливо перевірити, але це одна з умов. Таким чином вони повинні навчитися цінувати речі, бо їх не завжди можна замінити. Ми хочемо, щоб вони покладалися на себе, а не на новітні технології. Та й телефони тут майже не працюють.
— А група, коли виходила, здавалася нормальною? — запитав Фок. — На вашу думку?
— Нормальною, — одразу відповів Чейз. — Може, жінки трохи нервувалися, але нічого особливого. Я б їх не відсилав, якби мене щось занепокоїло. Але вони раділи. Ось, самі подивіться...
Він видобув з кишені телефон, потицяв по екрану й показав Фоку. Це була світлина.
— Я зробив це перед виходом.
П’ятеро усміхнених жінок стояло, обійнявшись. У центрі гурту була Джил Бейлі. Праву руку вона поклала на пояс Алісі, а та, своєю чергою, обіймала іншу жінку, в якій Фок упізнав Лорен Шо. З другого боку від Джил стояло двоє дівчат, віддалено схожих між собою.
Фок дивився на Алісу: її волосся трохи здибилося збоку. Вона була в червоній куртці й чорних штанях, а руку легенько поклала на плечі Джил. Іян мав рацію. У цьому кадрі всі вони здавалися радісними.
Фок повернув телефон Іянові.
— Ми зараз друкуємо копії фото для шукачів, — сказав Чейз. — Ходімо. Покажу вам початок маршруту.
Він з ніг до голови оглянув Фока й Кармен, звернувши увагу на нерозношені черевики. На мить його погляд затримався на обгорілій Фоковій руці.
— До водоспаду далеченько, але ви, думаю, впораєтеся.
Вони пірнули між дерев, і майже одразу Фок відчув поколювання в руках і ногах. Стараючись не звертати на це уваги, він зосередився на навколишніх краєвидах. Стежка була добре втоптана, виднілися потертості та вм’ятини — певно, старі сліди ніг, розмиті дощем. Над головою гойдалися високі евкаліпти. Йшли повсякчас у тіні, й Фок бачив, що Кармен кулиться у своїй курточці. Він подумав про Алісу Рассел. Цікаво, про що вона думала, заходячи в буш і прямуючи до подій, які завадять їй вийти?
— А як працює програма «Авторитетні пригоди»?
Серед шурхотіння бушу Фоків голос звучав неприродно-гучно.
— Ми організовуємо замовні заходи в рамках підготовки кадрів і згуртування колективу, — пояснив Чейз. — Більшість наших клієнтів — з Мельбурна, але ми пропонуємо заходи по всьому штату. Канатний курс, одноденні вилазки на природу тощо.
— Отож тут ви сам-один керуєте програмою?
— Переважно. За кілька годин їзди звідси ще один хлопець веде курс виживання. Коли треба відлучитися, ми один одного прикриваємо, але переважно я тут сам.
— Ви тут і мешкаєте? — запитав Фок. — Маєте в заповіднику житло?
— Ні. Маю будиночок у місті. Неподалік заправки.
Фок, який ранні роки життя провів у чорта на болоті, подумав, що навіть він не назвав би містом жменьку крамничок, яку вони проїздили.
— Самотньо тут, — промовив він, і Чейз знизав плечима.
— Не так уже й погано, — озвався він, долаючи нерівну стежку з легкістю людини, яка проходила її вже багато разів. — Мені подобається працювати на природі, й лісники тут нормальні. Коли я був молодший, ходив сюди в походи, тож місцевість знаю. Офісна робота мене ніколи не цікавила. Три роки тому я підписав контракт з «Авторитетними пригодами» й уже два працюю тут. Але на моєму чергуванні отаке трапляється вперше.
Удалині можна було розрізнити виразний плюскіт води. З самого виходу стежка помаленьку, але впевнено піднімалася нагору.
— Скільки, як гадаєте, є часу на те, щоб знайти Алісу? — запитав Фок. — У найкращому разі?
У Чейза опустилися кутики вуст.
— Важко сказати. Ну, тут не зима на Алясці, але буває збіса холодно. Особливо поночі, коли нема де заховатися. Застрягнеш просто неба, там десь вітер, там десь дощ — і дуже швидко грі кінець, — зітхнув він. — Але, знаєте, якщо вона не дурна, постарається не змерзнути і не змокнути, не забуватиме пити воду — і тоді хтозна. Люди, буває, витриваліші, ніж здаються.
Чейзові довелося підвищити голос, бо вони саме завернули за ріг й опинилися перед стіною білої води. Річка, зриваючись зі стрімчака, напоювала ставок далеко внизу. Під гуркотіння водоспаду трійця зайшла на місток.
— Мірор-Фолз — Дзеркальний водоспад, — мовив Чейз.
— Неймовірно, — зіперлася Кармен на бильце, а волосся шмагало її по обличчю. Здавалося, у свіжому повітрі висить дрібнесенька мжичка. — Яка тут висота?
— Та це малятко, всього метрів п’ятнадцять заввишки, — сказав Чейз. — Але ставок унизу щонайменше вдвічі глибший, а сила води така, що краще туди не падати. Наче й недалеко, але від шоку й холоду можна загинути. Зате вам пощастило: зараз найкращий час милуватися водоспадом, бо влітку він так не вражає. Цього року пересох на струмочок. Посуха була, знаєте?
Фок стиснув у кишені кулак з гладенькою молодою шкірою. Так. Він знає.
— Але відтоді як погода перемінилася, все дуже добре, — провадив Чейз. — Чудові зимові зливи — і тепер зразу стає видно, звідки походить така назва.
Фокові справді було видно. В самому низу водоспаду більшість збуреної води вливалася в ріку. Але природний вигин ландшафту створював збоку заглибину — великий і спокійний ставок, куди переливалася вода. Поверхня, вкрита легенькими брижами, віддзеркалювала розкішний краєвид. Фок зачаровано стояв, задивившись на гримливий білий шум. У Чейза на поясі пискнула рація, розвіявши чари.
— Мені час повертатися, — сказав він. — Ви готові?