— Певна річ.
Коли Фок розвертався, щоб рушити за Чейзом, краєм ока помітив удалині кольорову пляму. На тому боці водоспаду, де стежка зникала в буші, на воду задивилася крихітна одинока фігурка. Жінка, подумав Фок; її фіолетова шапочка контрастувала з зеленими й брунатними барвами навколишньої природи.
— Там хтось є, — мовив Фок до Кармен.
— Ага, — глянула вона туди, куди він указував. — Упізнаєш її?
— Не з такої віддалі.
— Я теж. Але це не Аліса.
— Ні. — Постать була надто тендітна, а волосся, яке вистромлювалося з-під шапочки, надто темне. — На жаль.
Жінка не могла цього почути за гуркотом водоспаду, але рвучко обернула голову. Фок підніс руку, та крихітна фігурка не ворухнулася. Повертаючись за Чейзом на стежку, він ще раз чи двічі озирнувся. Жінка так і дивилася, поки дерева не зімкнулися й вона не пропала з очей.
День 2. Ранок п’ятниці
Бет зсередини розстебнула змійку намету, кривлячись на звук, від якого завібрувало полотно. Вона озирнулася. Сестра міцно спала на боці, згорнувшись калачиком; довгі вії торкалися щік, а волосся створювало темний ореол над головою.
У дитинстві вона завжди так спала. Вони обидві так спали, майже ніс до носа, і волосся спліталося на подушці, а дихання змішувалося. Бет щоранку розплющувала очі — й на неї дивилося власне віддзеркалення. Це вже давно в минулому. І Бет більше не спить, скрутившись калачиком. Нині сон у Бет уривчастий і тривожний.
Вона виповзла на холодне повітря, застебнула по собі змійку й, щулячись, почала натягувати черевики. Вчора вони змокли й досі не висохли. Сіре небо хмарилося, як і вчора. В інших наметах ще ніхто не ворушився. Бет була сама.
Кортіло збудити сестру, щоб уперше побути з нею наодинці за... Бет не могла пригадати, за скільки часу. Але вона не будитиме. Вона бачила, яке розчарування зринуло на обличчі Брі, коли Аліса кинула наплічники близнючок перед одним наметом. Брі краще б ночувала в одному наметі з начальницею, ніж з власного сестрою.
Бет запалила цигарку, насолоджуючись першою затяжкою і розминаючи закляклі м’язи. Підійшла до кострища, де чорніли холодні залишки вчорашнього багаття. Під камінцем лежали використані пакети від тушонки, з яких потроху виповзали рештки вмісту. На землі підсохла розмащена тушонка — мабуть, уночі її знайшла якась тварина, — але й досі в пакетах лишалося чимало. Яке марнотратство, подумала Бет під буркотіння в животі. Їй тушонка сподобалася.
Неподалік присіла кукабара, спостерігаючи за Бет чорними оченятами. Дівчина витягнула з одного з викинутих пакетів смужку яловичини й кинула пташці, яка підхопила м’ясо кінчиком дзьоба. Поки Бет курила, пташка смикала головою, туди-сюди вимахуючи м’ясом. Нарешті впевнившись, що воно мертве, кукабара одним махом проковтнула яловичину й полетіла геть, знову залишаючи Бет на самоті. Нахилившись загасити цигарку, дівчина чоботом зачепила напівпорожню пляшку вина. Та перекинулася, й уміст залив землю, наче кривава пляма.
— Чорт.
Бет відчула гарячий укол роздратування. Аліса — нахабна сука. Бет тримала рота на замку, коли Аліса в наметі роздавала вказівки, та коли вона сказала дістати випивку, Бет збентежено витріщилася на неї. Розвеселившись, Аліса розкрила її наплічник, порилася на дні й добула три пляшки вина. Бет і не знала, що вони там.
— Це не моє.
— Та знаю, — розсміялася Аліса. — Це для всіх.
— То чому вони в моєму наплічнику?
— Бо вино для всіх, — повільно пояснила Аліса, неначе розмовляє з дитиною. — І ми всі допомагаємо нести припаси.
— Я вже й так несу свою частку. А пляшки важать тонну. І... — вона не договорила.
— Що — і?
— Мені не можна...
— Не можна що? Допомагати?
— Ні, — метнула Бет погляд на сестру, а Брі, в якої від сорому палали щоки, сердито дивилася на неї. «Та якого біса ти знову зчинила рейвах?» Бет зітхнула. — Мені не можна тримати алкоголь.
— Ну, — постукала Аліса по пляшках. — Більше ти його не тримаєш. Проблема вирішена.
— А Джил знає?
Аліса затнулася. Усмішка ще не зникла з обличчя, але від веселощів і сліду не лишилося.
— Про що ти?
— Джил знає, що ви поклали це мені в наплічник?
— Це ж просто кілька пляшок. Якщо це так тебе обурює, подай скаргу.
Аліса чекала на відповідь, мовчанка тягнулася, й нарешті Бет похитала головою. Вона встигла помітити, як Аліса, відвертаючись, закотила очі.
Пізніше, коли Лорен біля багаття простягнула їй пляшку, Бет ледве притлумила спокусу, якої давно вже не відчувала. Буш — це ж саме таке місце, яке добре зберігає таємниці. Та й Брі була занадто заклопотана, щоб пантрувати за сестрою. Аромат вина був теплий і знайомий, як обійми, й Бет примусила себе швидко відмовитися, поки випадково не погодилася.
Краще б Данієль Бейлі не приводив чоловіків. Краще б вони не приносили ще випивку. В компанії відмовлятися було набагато важче. Це занадто нагадувало вечірку, хай і поганеньку.
Оце вперше Бет особисто бачила генерального директора. Він ніколи не заходив у нетрі архіву, а її, певна річ, ніколи не запрошували на дванадцятий поверх. Але з того, як люди говорили про нього, вона очікувала трохи більшого. Біля багаття він став просто одним з хлопців, тільки зі стодоларовою стрижкою й усмішкою, яку — це ж очевидно — хтось колись назвав чарівною, а він і повірив. Можливо, в кабінеті він інший.
Бет саме спостерігала за Данієлем і міркувала про це, тож бачила, як він відвів Алісу вбік, і вони зникли в темряві. Бет стало цікаво — у них роман? Щось у Данієлевій манері підказувало, що ні, але звідки їй знати? З нею самою вже роками ніхто не прагне усамітнитися в темряві.
Блукаючи табором у пошуках співрозмовника, вона підслухала уривок їхньої бесіди. Ні. Бет не помилялася. Це явно не прелюдія до постільного вуркотіння.
— Бос трохи самозакоханий, правда? — згодом прошепотіла Бет до сестри, лежачи в уже застебнутому спальнику.
— Він тобі гроші платить, Бет. Має право.
З цими словами Брі перевернулася на бік і лишила Бет витріщатися на полотно намету, мріючи про цигарку або, краще, щось міцніше.
А тепер, коли небо посвітлішало, Бет потягнулася й відчула, що більше не може ігнорувати тиск у сечовому міхурі. Вона пошукала очима дерево, яке вчора обрали за тимчасову вбиральню. Ось і воно. Неподалік галявини, позаду наметів. Оте, з поламаною гілкою.
Бет рушила до нього, стараючись обережно ставити ноги. Про місцеву дику природу вона знала небагато, але тут точно купа всілякої живності, на яку ліпше не наступати. За спиною, в таборі, почувся рух. Дзуміння змійки намету, притишені голоси. Ще хтось прокинувся.
Бет зупинилася під деревом. Це тут? За білого дня воно мало інакший вигляд, але, здається, вона не помиляється. На рівні голови — зламана гілка. А якщо принюхатися, відчувається слабенький запах сечі.
Стоячи під деревом, Бет чула з табору далекі голоси. Розмовляли тихо, але Бет їх усе одно впізнала. Джил і Аліса.
— Ти таки вчора перепила. І не ти одна, ми всі...
— Ні, Джил, випивка ні до чого. Я просто погано почуваюся. Мені краще повернутися.
— Нам доведеться повернутися разом з тобою.
— Я й сама знайду дорогу...
— Я не можу відпустити тебе саму. Ні, послухай мене... по-перше, ми несемо за тебе відповідальність. Нам усім доведеться йти з тобою.
Аліса не відповіла.
— І компанія все одно змушена буде заплатити, тобто пропадуть гроші за всіх нас п’ятьох. Але це, звісно, байдуже, якщо тобі зле, — докинула Джил, і ця швидка відмова од відповідальності повисла в повітрі. — А для виплати страховки потрібна буде довідка від лікаря, тобто якщо ти просто забагато випила вина...
— Джил...
— Чи погано спала першу ніч у наметі... Повір мені, я знаю, нікому це не подобається...
— Справа не...
— І нас усе одно не завезуть у Мельбурн аж до неділі, отож я, як старший член команди, вважаю, що буде набагато краще...
— Ага, — зітхнула Аліса. — Гаразд.